Йду річковою заплавою і бачу, як двоє парубків з легковика вивантажують усілякий мотлох. Побачили мене з великою собакою – сіли хутко до кабіну і гайнули. Полишили чималу купу сміття. «Ну от, бачиш, які падлюки, – кажу Лоріку (собаці), – Батьківщину засмітчують». Мимохіть подумав і про нашу безладну країну, і пригадалася історія про молодого лікаря.
Якось в одне із сіл, прагнучи допомагати людям, приїхав молодий лікар. Коли він пропрацював рік, помер один з його постійних пацієнтів – звичайний чоловік, ні поганий, ні хороший. Небіжчик прожив життя, загалом, старанно, як міг: допомагав сусідам, даремно нікого не ображав, та й сам не ображався. Великим начальником не став, хоча і останнім у селі не був.
Здалеку приїхали родичі, організували похорон, призначили годину. Однак в оголошений час зібралася тільки рідня, прийшов лікар і більше — нікого. Виглянули вони у двір, подивилися на вулицю – все навколо ніби вимерло, цілковита тиша. Але що робити, почекали ще трохи і понесли небіжчика на цвинтар. Добре, що цвинтар був недалеко. І слово сказали, і поховали.
Затим повернулися додому до поминального обіду. Підходять до хати, а перед нею у дворі повно народу – мало не все село зібралося. Що робити – всіх закликали до столу.
Вранці приїжджі родичі зібралися роз’їжджатися. Почав збирати свої речі в дорогу і молодий лікар. На зупинці хтось його питає:
– А куди це ви докторе, чому нас кидаєте, ви ж приїхали нас лікувати?
Лікар відповів:
– Цим людям уже жодні ліки не поможуть!
Володимир Коскін
