Якось Богдан Жолдак запитав мене: «А ти знаєш, що твій тато був ментом?» І продовжив: «Моя мама (Єва Нарубіна) працювала в журналі «Дніпро». Одного разу до неї в кабінет зайшов чувак у міліцейській формі. Мама похолоділа, бо сталінщина ще сиділа в людях міцно. Однак той мент вийняв з-за пазухи рукописа і простягнув їй». Ясно, що Єва Нарубіна взяла рукопис із чемності, але іронічно запитала: «А чому ви пішли у міліціонери?» На це тато прямо відповів, що хотів потрапити до Києва, а мета його — писати.
Повість, яку тато приніс до часопису, називалася «Йосип з гроша здачі». Ця перша його книжечка для дітей була опублікована у 1957 р. Довго працювати журналістом у газеті «Міліцейський свисток» й носити міліцейську форму татові не довелося. Мені невідомі усі розклади і те, як він потрапив до ЦК ВЛКСМ, де завідував відділом преси, але й там теж довго не затримався.
Після публікації циклу «Пастелі», що були написані у довженківській манері і про Україну, йому довелося 
покинути комсомол. Тоді тато став редактором журналу «Малятко», першим редактором цього дитячого часопису, але щось пішло не так, і тато звідти теж пішов і вже на творчі хліби.
Думаю, що татів план бути максимально вільним підтримав Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, який для тата був духовним батьком. Бути професійним письменником у совку було непросто, треба постійно писати нові твори і пробивати їхній друк. Ці перемовини, рецензії, прохання, щоб тебе вставили у план видавництва, — ціла письменницька кухня. Я вже мовчу про тиск самоцензури і цензури. Як любив говорити мій тато: «Ви що думаєте? Видавці стоять на колінах і питаються, де мій новий роман? Я мушу їх переконати, що книжку треба надрукувати».
Звичайно, чимало важили й добрі стосунки автора з видавцями. Був такий видавець Соболь з «Веселки». Коли Соболь випивав більше норми, то говорив татові: «Ти хто? Ти — ніхто, а я видавець». Отак і рухався той видавничий процес. Коли тата не публікували протягом 5 років, засобом до існування було внутрішнє рецензування. Найчастіше Анатолій Дімаров брав рукописи на своє ім’я, тато писав рецензії, Дімаров їх підписував, віддаючи гонорар татові.
А ще тато переписував чужі книжки, напр., Кузьми Гриба, бо треба було якось існувати. Кажуть, наче татові книжки у видавництвах не залежувалися, але це не так. «Волинь» після двох рецензій, що нагадували доноси й були опубліковані у газеті «Літературна Україна», взагалі була вилучена з бібліотек, хоча, здавалося б, це був соцреалістичний твір.
Шкода, звичайно, що татові так не пощастило з часом, в який йому довелося писати і жити, але могло бути іще гірше. Однак він попри все був щасливою людиною, бо займався тим, чим хотів, а найбільше мучився, коли йому не йшла робота. Тоді нагадував хмару. Він чудово розумів, що все, ним написане, може опинитися на смітнику, бо читав багато і, порівнюючи власну творчість з творчістю інших письменників, письменників щасливіших народів, часто говорив: «Якби ти знала, з якої нендзи я вийшов».
Нендза, тобто біда означала не тільки злиденне життя, коли всього не вистачало, ця нендза була й культурною теж. Хутір, де він виріс, зовсім не був вогнищем культури. Однак людина робить те, що може зробити. Мій тато любив говорити: «Кожна людина повинна знати своє місце. Якщо ти народжений левом — ти лев, а якщо мишка — то мишка, левом тобі не стати. Можна стати лише його пародією».
І одного разу трапилася річ містична. На 9 днів ми із мамою поверталися з цвинтаря додому, взяли таксі. Таксист трапився нам говіркий. Розмовляв, звісно, па-русскі і на загальні теми. Одначе на одному з червоних світлофорів цього таксиста наче переклинило, і він сказав одне речення, але татовими словами: «Якщо ти народжений левом — то лев, а якщо мишею — то мишка». Тоді засвітилося зелене світло — і мова таксиста перестала бути татовою мовою.
Я не знаю, чи був мій тато левом чи пародією на лева, але був він яскравою людиною з небуденною біографією й талантом, який понівечила система. Хай із Богом спочиває.
Роксана Харчук
