Чимало українців здивовані тим, що деякі українські письменники скурвились. Слово літературне, тому не лайтесь. І не зачаровуйтесь, щоб не розчаровуватись. Сказано ж у Біблії: «Не сотвори собі кумира». То Андрухович веде дискусії з російським письменником Шишкіним, який у своїх романах прославляє велич Російської імперії. То Забужко дає згоду на переклад своїх творів російською. То Винничук бідкається, що не може перекинути кошти московській бібліотеці за копії документів.
З наближенням нашої перемоги таких прикладів більшатиме.
Про подібний тип людей свого часу писали Іван Франко («Ботокуди») та Василь Іванишин («Жерці імпрези»). Національне вони використовують для розв’язання власних потреб. Будучи нібито патріотами лише назовні, насправді є гнилими всередині. Та й раніше ці українські письменники були такими, нікуди це від них не втекло, просто ми або забули, або нездатні аналізувати.
Згадаймо Андруховича, який вважав Бандеру «мертвим героєм», на популяризацію якого, мовляв, треба ввести «мораторій», характеризував Шевченка як «пияка і шланга», назвав Сковороду «педерастом», а Франка — «атеїстом кінченим». Саме Андрухович закликав віддати Крим і Донбас Росії.
Згадаймо Забужко, яка з позицій Грабовича і неолібералізму пройшлася по Шевченку та Лесі Українці, знівелювавши національну ідею в їхній творчості. Згадаймо Винничука, сина мельниківця, який сіє брехню про бандерівців.
То, може, слід зняти з Андруховича, Забужко, Винничука ореол національно свідомих українських письменників?
Українську літературу в Європі та світі мають представляти не ці одіозні фігури, а сини й доньки України, не заплямовані співпрацею з росіянами, ті, хто утверджує в своїх творах Українську Ідею, а не викривлює її в угоду новітнім неолібералістичним течіям.
Анатолій Власюк, письменник
