«Старішаю і важче пишу. Чому? Тому, що вимагаєш від себе забагато чи з літами вичахає творча потуга? Напевне, і те й инче. Ці дві зустрічні течії творять втомливе кружляння на місці. І все ж, необхідно переборювати його, як колись в юности, аби не захлинутися, треба приборкувати сумяття думок і почуттів.
Не повинно бути жодних виправдань ні молодістю, ні старістю».
(Віра Інбер. Натхнення і майстерність.
2-е доп. вид. М. 1961)
Що витворює тоталітаризм, як і будь-яка суспільна кон’юнктура, з мистецтвом слова? Профанує його. А творців слова викидає на узбіччя, навіть не шляху, а місць випорожнення.
Віра Михайлівна Інбер (1890-1972), чи то пак Віра Мойсеївна Шпенсер, — одеська жидівка, батько якої Моня Шпенсер, купець другої гільдії, видавець і власник книгарні, а ще двоюрідний брат Лева Троцького, — за майже 60 років творчої діяльности (перша збірка “Сумне вино” вийшла у Парижі 1914) написала немало. 
Була відзначена навіть Сталінською премією 1946 за поему «Пулковський меридіян».
Але з того многоликого і, здебільшого, одіозного писанія мають шанс залишитися декілька віршів і ось ця книжечка про письменницьку майстерність.
Все Віра Інбер добре відчувала і добре знала. Лиш жила, як більшість творчої інтеліґенції в есесесерії, – карбувала ідеологічні штампи і писала публічні доноси на світоглядних опонентів (Леоніда Мартинова, Бориса Пастернака та ин.).
Її не зупинила смерть немовляти-онука у заблокованому Сталіним Лєнінграді; ні смерть доньки-алкоголічки від цирозу печінки, письменниці, однієї з найкращих подружок Маріни Цвєтаєвої; ні смерть її чоловіків (офіційних троє).
У результаті, ось ця книжечка, яка витримала 2 видання (1957 і 1961) залишається єдиним виправданням і свідченням існування пані Інбер, яка чулася писательницею, але виживала як ідеологічне стерво.
Це теж історія літератури. Нехай імперська, але з претензією на творчість…
Євген Баран
