Здається, я чув усе і мене в цьому житті нічим не здивуєш. Я прослухав пісні Клавдії Петрівни. Деякі треки навіть по кілька разів! Ні, вибачаюся, я не прослухав, а уважно промоніторив ці треки, бо слухання — це щось інше: це цікавість, відкриття чогось справді нового, насолода від процесу… Але тут ідеться про зовсім інші речі. Втім, усе по порядку.
Нещодавно мені на сторінці у Фейсбук залишив допис один молодий режисер, палкий прихильник постмодернізму. Він написав буквально таке: «Ви навіть не зрозуміли, що ми вступили в епоху постмодернізму. Постмодернізм – це культурна епоха, коли люди зрозуміли, що розвиватись більше нікуди – епоха геніїв і титанів позаду. Усе вже написано, зіграно і сказано до нас. А нам лишається тільки зібрати весь цей ваш хлам докупи, винести на смітник, облити бензином і спалити! Спалити всіх ваших авторитетів, всі ваші зразки для наслідування, всіх геніїв і провидців… І коли все згорить дотла, то на цьому всесвітньому попелищі ми, постмодерністи, все почнем з нуля, з самого початку…»
Гадаю, досить цієї цитати. А тепер декілька спостережень, відштовхуючись від сказаного. На мою думку, пісні Клавдії Петрівни — це свідчення того, що епоха постмодернізму в Україні вже настала. І її пісні демонструють це українцям якнайкраще. Ніяких аналогій чи еталонів. Ніяких критеріїв та естетичних ідеалів. Усе просто і круто! Як декому нині здається.
Варто розглянути, як цей проект зроблено в двох аспектах – в технічному і творчому. З обох точок зору, повторюю – це безперечний артефакт епохи постмодернізму. Отож, почнемо з технічної сторони. Тут складається враження, що всюди панує абсолютний мінімалізм у всьому — підборі звуків і семплів, в прийомах обробки звуку і міксування. Ніяких тобі новітніх процесорів, ніякої еквалізації чи майстерування. Октавний квантований бас восьмим нотами і примітивне піанінко на другу і четверту долю такту в стилі «умца-тумца». Простіше не придумаєш. Чимось одночасно це нагадує по стилю і «Ласковий май», і його недавній прототип «Гриби». Загалом все зроблено так, ніби в студію пустили якогось підлітка, який в житті не чув про всілякі там синкопи і подвійні домінанти. Гармонія відповідна – все ті ж «три блатних» акорди від російських «частушок». Втім, хай про це скажуть майстри-аранжувальники.
Натомість, цікаво зроблені моменти багатоголосся у вокалі, що говорить про розуміння творцями продукту гармонії та інтервального співу. Бо це така естетика, повторюю, тобто свідомо вибрана манера музичного супроводу, а не брак музичної культури аранжувальників, як може здатися на перший погляд.
Далі — про зміст пісень. Ви не забули, що ми в параметрах стилю постмодернізму? Тож все має бути відповідним: знайома з 80-х років минулого століття естетика в пісні «Знайди мене», простеньке умца-тумца в пісні «Імператори-провокатори», набір банальних фраз (а дощ змиває всі сліди) в пісні «Хто ти?» і нарешті — «Я тобі брехала», де звучать явні запозичення з аналогічної пісні співачки Іларії та рими з пісні Павла Зіброва (походження – день народження)…
Можна продовжувати аналіз інших треків, але навіщо — коли алгоритм створення цього альбому вже зрозумілий. Його принцип такий: нічим, боронь Боже, не дивувати піпл, але подати примітивні і банальні речі, як особливий шик і наявність свого індивідуального стилю. І як же ж геніально прокачано через ЗМІ! Хіба ні?!
Я свідомо нічого не пишу про вокальні можливості співачки, оскільки в цьому проекті дослідити їх практично неможливо, бо навіть вокальна детонація в окремих моментах може розглядатися в тому ж стильовому ключі.
Окреме місце в прослуханих піснях займає композиція «Барабан», де Соломія Опришко анонімно виконує вокаліз у композиції Півоварова. До речі, схоже, що ця технологія дуже подобається нашим діячам шоу-бізу. Саме Півоваров додав певного хайпу Клавдії Петрівни на етапах розкрутки…
Загалом, хотілося б поговорити значно більше про інший факт: феномен двох повних Палаців спорту, тобто, про людей, які прийшли споживати цей мистецький продукт. А ще про той позитивний відгук, який він має навіть серед дорослих, культурних і психічно здорових людей. Виникає питання: що за цим стоїть — страх називати речі своїми іменами, стадний інстинкт чи справді нині така убога і низька резонансна частота нашого сприйняття звукових образів?
Якщо чесно, я не знаю чому тут можна радіти і чим пишатися? Якщо єдиний привід для гордості щодо цього продукту в тому, що він україномовий, то як же далеко ми нині від тих творів, що називалося українською піснею ще 30 років тому?
Так чи інакше — ми маємо справу з черговим феноменом масової маніпуляції свідомостю, яка нині демонструє нам щось абсолютно несподіване і говорить про психіку і психологію нації значно більше, аніж спромоглися сказати наша психіатрія і масова психологія. Втім, жоден божевільний ще ніколи не визнав себе божевільним!
Можливо, ми будемо перші?
Анатолій Матвійчук
P.S.
Дуже влучно. І не просто перше враження, а глибокий аналіз. Дякую. От не знаю, чи Клавдія Петрівна насправді сама пише музику, чи хтось інший, чи навіть штучний інтелект. Адже бренд “Клавдія Петрівна” зареєструвала не сама Соломія Опришко, а музичний лейбл, котрий її розкручує. Мінорний лад, в текстах і манері виконання ніби легкий пофігізм. Так, багатьом це заходить, бо щось нове та не звичне на тлі вічно присутніх на М1, M2 артистів, котрих продюсує сам канал.
Пам’ятаю, у ФБ хтось в дискусії висловився щодо авторства: уявіть, “Якщо використати потужний супер-комп’ютер, щоб він згенерував усі можливі мелодії, чергуючи наявні ноти у комбінації з їх різною тривалістю. І надати таким мелодіям вільну ліцензію (як патент без патента з правом переспівувати та вільно поширювати)…”, то епоха самобутності дійсно великими кроками прямує до постмодернізму. Лишається тембр, манера, хоча і до цього дістались звукорежисери з аніматорами, створюючи мультяшні кліпи.
А ще є гарна пісня Джорджа Майкла “Too Funky”, котра теж вступом дуже нагадує одну відому патріотичну пісню про Україну. Тому залишається довіряти чи не довіряти своїм смакам, та відрізняти щире захоплення від маніпуляцій.
Віктор Лисюк
