В гуртожитку факультету іноземних мов Чернівецького університету дівчата не боялися ні чорта, ні деканату, а Вані-Черепа – так. Йому би грати монголо-татарське іго чи хоч Солов’я-розбійника в кіні: хлоп — богатирського зросту метр п’ять з табуретом, з непропорційно довгими жилавими руками і безмежним нахабством. Талановитий випускник чи то інтернату, чи дитбудинку; на престижний «ін’яз» вступив без батьків і блату, але й без тягаря моральноетичних стандартів.
Коли хотів їсти, траплялося 24/7, то просто вдаряв ногою по дверях дівчачих кімнат і вигрібав з холодильників усе, що сподобалося. Ковтав зі швидкістю світла на очах у сторопілих господинь. Часом кидав: «Дєвкі, нє абіжайтєсь! Кушать хачу».
Ще гірше, коли у Вані прокидався потяг до прекрасного. Підходив до першої-ліпшої симпатичної, нагло: «Слиш, малая! Хаді со мной «гура-гура».
Але ходив зазвичай сам, за відомою корабельною адресою. Бодай на побачення, тим більше «гура-гура», з цим АленДелоном ніхто не рвався. Це теж навряд чи сприяло його альтруїзмові. Ми, жительки п’ятого поверху, були навчені. Щойно в коридорі лунало тривожне «Череп іде!», зачинялися всередині на два оберти і сиділи тихо, як миші. Ідейний спадкоємець Батия гасав уздовж кімнат, ніби орда по степу. – Аткройтє, сукі! Мнє пітацца нада!
Хвилин через надцять Ванів наступальний ресурс виснажувався, і він скочувався вниз, в рідні надра третього поверху. Звідти, крім нього, постійно чигала напасть: хлопці-«німці», «французи», «англійці», а також історики, любили навідатися на спільну кухню і тупо вкрасти. З плити баняка із зупою чи пательню з дерунами, поки власниця, легковажно залишивши їх без нагляду, бігала до кімнати за сіллю. «Джентльмени», змолотивши здобич, підкидали назад порожню тару. Навіть, траплялося, вимиту.
Суворі часи. В них виживали лише згуртовані навколо спільних гастрономічних цінностей. Як-от, троє дівчат-«німкень» з четвертого курсу. Валькірії факультету – кожна гренадерської статури, рубенсівської вроди. Від решти гурту трималися трохи осторонь, неговіркі жриці – та не від слова «жерти» – високої кулінарії, без жартів. Посполиті смажили банальну картоплю з тушівкою, а тріо завжди готувало щось конче вибагливе: як не рагу з крілика, то фаршировані баклажани. Пахощі від шедеврів линули далеко, не минули і Черепових ніздрів. Що саме вкрав просто з вогню, годі знати, а «німкені» того дня перебилися канапками з чаєм.
Ще через тиждень п’ятий поверх здригнувся від розпачливих криків Вані. Інтонації всіх стадій прийняття: від шоку і погроз найстрашнішим, у т.ч. в неприродній спосіб, до примирливого «харош уже!» і, врешті, скигління – «атпустітє!!!».
Зник з радарів. Коли з’явився знову, то, власне, тоді заробив своє прізвисько «Череп». Відлетіли у Вальгаллу його недбалі кучері, став голомозим. Бо Валькірії підстерегли Івана, коли повертався з жіночого туалету – любив там відлити, чистіше, ніж у чоловічому, а він естет – і вчинили акт справедливості. Затисли в кутку, дві тримали, а третя спочатку вичавила болєзному на голову зубної пасти «Лєсная», а потім ще й пляшечку силікатного клею «Момент». Почекали, поки шолом ганьби підсохне, в процесі надавали копняків. Гуртожитські хроніки вказують, що першою планували використати не пасту, а зовсім іншу речовину, на те й туалет близько. Ви зрозуміли. Та перемогли милосердя і небажання вимаститися в тому випадково самим. Вийшло даст іст фантастіш – черепний панцир не брали ні шампунь, ні господарське мило. Наждачкою терти боляче, довелося постригти зовсім. Волосся на голові відтоді у Вані не спостерігалося – може, перестало рости від пережитого. Або й сам оцінив зручність лише часом протирати ганчіркою.
Красти, втім, не перестав. Але тепер, переважно, у першокурсниць, недосвідчених-беззахисних. Зате обминав десятою дорогою великих дівчат «сайз плюс». З ними ординство практикувати боявся; знав, чим може закінчитися.
Людмила Пустельник
