Був 2006 рік, за вікном на сонній хустській вулиці згасав літній день. Світла тиша переходила в сутінкову. Тут рідко палилося світло. Бо навіщо? Книжок і паперу не тримали. Він давно все перечитав, давно все написав, що хотів. Букви вже не могли його здивувати. Сухі руки лежали на голому столі. Обличчя господаря, сорочка і стіна – одного кольору. Лише в очах – живий, мудрий, збитошний блиск.
Мене чекала Тиса, човен, шашлики, а я на цілий день застряг у кімнатці-келії старого самітника. Колись у літньому трудовому таборі при нашій школі він підробляв вихователем. І вчителі загадково шептали: «Письменник». Але що й коли він писав, не розповідали. А ми не розуміли, чому.
… А тепер оповідав мені своє життя, пересипаючи спогади кумедними випадками. Мене послали взяти інтерв’ю в Олександра Сливки, якому виповнився дев’яносто шостий рік. Педагог, просвітянин, драматург, у молодості писав комедійні, наснажені християнською мораллю п’єси, сам їх ставив і сам грав ролі хитрунів, шахраїв, пройдисвітів. І як грав! У одному селі якась тітка не стрималася, вибігла на сцену й заходилася бити його кулами в груди: «Щось ‘ми всі нерви сточив!»
Смішні, повчальні вистави йшли в селах та містах Підкарпатської Русі, їх читали на словацькому радіо. У 1939 році написав роман «Широке». У війну паперовий рукопис загубився. Але не в голові. За незалежної України, коли йому дозволили знову друкуватися, відтворив роман із пам’яті й опублікував.
Після тривалого інтерв’ю і «цятки Ігорка» (бальзам Вігор) провів мене до воріт. «Дякую за цікаву бесіду, – сказав я. – Було весело». «Ви вже там переберіть мої оповідки, розділіть бур’ян і квіти. Не так, як я тут. Давно вже один, нікому навести в саду лад… – обвів поглядом двір. Бур’яни і квіти, в дивовижній гармонії, справді сягали нам по пояс. – А людей веселити я люблю. І себе також».
«А сумно іноді буває?» – запитав чомусь я.
«Буває. І страшно теж буває… Коли повертаєшся поночі в порожній дім і намацуєш ключем щілину в замку. Темно надворі, темно всередині. І тихо. Лише холодний звук металу до металу. Шкребе по серцю… І ти довго мордуєшся, бо й очі вже не ті, і замок відслужив своє, і двері втомилися відчинятися… І таке мульке відчуття, що ти наче і вдома, і не вдома…»
Це не ввійшло до інтерв’ю, зміст якого вивітрився з пам’яті, але чомусь з усього, що я почув тоді від веселого мудреця, найбільше запам’яталося саме це.
Мирослав Дочинець
