Валентин Распутін в одному зі своїх інтерв’ю середини 80-х років минулого століття висловив «крамольну» думку про російську літературу. Мовляв, свого піку ця література досягла в ХІХ столітті, а прозовий досвід Гоголя, Тургенєва, Лєскова, Достоєвського, Толстого і Чехова ніколи не буде подоланий…
Ми ніколи не говоримо про вершинний період української літератури. Як на мене, він припадає на 20-роки ХХ століття. Причини спізнення зрозумілі — імперський терор впродовж 300 років. Але саме 20-і роки дали українській літературі імена Гната Михайличенка, Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Григорія Косинки, Віктора Домонтовича, Бориса Антоненка-Давидовича, Майка Йогансена. У Галичині ще жили і працювали Василь Стефаник і Марко Черемшина.
Виходить на те, що ці вершини української прози подолані вже не будуть, навіть попри окремі прориви в 60-х (брати Тютюнники, Дрозд, Гуцало, Андріяшик, Чендей, Вавлерій Шевчук). І ця тенденція до літературної сірости цілком закономірна і естетично виправдана.
Усвідомлювати такий стан речей в літературі сумно, знати і розуміти потрібно.
Євген Баран
P.S.
Думаю, Ліна Костенко, Валерій Шевчук, Павло Загребельний, Володимир Дрозд, Роман Іваничук, Микола Вінграновський — перевершили рівень Косинки – Хвильового і т.д.
Василь Чепурний
***
В «окремих проривах» за Євгеном Бараном бракує імен. Нагадаю — Микола Вінграновський, Борис Нечерда, Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Василь Портяк… Ви хочете, пане Євгене, переконати, що поезія Йогансена сильніша Римарукової?
Тарас Федюк
***
Распутіну не заперечиш. Однак талантів вистачало і в ХХ ст., біда в іншому — літератори доби Гололя і Толстого були вільні у виборі героя і теми. Радянський письменник — це волик, хай і ситий, але уярмлений соцреалізмом і цензурою. От і доводилось шукати літературний образ — хто в ліриці, хтось заглиблювався в історію, а когось, як непокірного Стуса, закатували. Це також дивна і загадкова річ — українського поета в табір, а російських Бродського чи Солженіцина — до Америки.
Петро Ходанич
