Сьогодні переписка у месенджері з доброю людиною-читачкою деяких моїх книг наштовхнула на ці загалом необов’язкові узагальнення. Розумію, чому не люблять політиків чи багатіїв, чому заздрять їм. Але ніколи НЕ розумів дикої, чорної заздрості — аж до погано прихованої ненависті — графоманів до письменника. Адже у літературі місця вистачає всім!
Валентин Распутін в одному зі своїх інтерв’ю середини 80-х років минулого століття висловив «крамольну» думку про російську літературу. Мовляв, свого піку ця література досягла в ХІХ столітті, а прозовий досвід Гоголя, Тургенєва, Лєскова, Достоєвського, Толстого і Чехова ніколи не буде подоланий…
Був 2006 рік, за вікном на сонній хустській вулиці згасав літній день. Світла тиша переходила в сутінкову. Тут рідко палилося світло. Бо навіщо? Книжок і паперу не тримали. Він давно все перечитав, давно все написав, що хотів. Букви вже не могли його здивувати. Сухі руки лежали на голому столі. Обличчя господаря, сорочка і стіна – одного кольору. Лише в очах – живий, мудрий, збитошний блиск.
Буває — загалом ніби щасливий. І все гаразд, ніхто не хворий (смертельно). Однак напосідає якась туга, апатія, осіння меланхолія чи ностальгія. І вже немає тієї впевненості, що щасливий на всі 100%. Натомість з’являється розгубленість, невпевненість і тривога.
Тим, хто цікавиться в Україні: що там з американськими виборами?, пишу про ситуацію безпосередньо звідси. По-перше: не вірте фаш…, ок, більшовицькій демократській брехні – Байден НЕ ВИГРАВ ці вибори! Хоч усі куплені ним ЗМІ, від CNN і NY Times до якогось «Вісника Колумбійщини» трублять про його перемогу. А вслід за ними «новину» тиражують ЗМІ українські та ботоферми ПОПа в Фейсбуці.
