Культура

Бути великим у Чернівцях

Усе моє знайомство з художником Орестом Криворучком (не плутати з його творчістю!) обмежується записом єдиного інтерв’ю. А ще, можливо, тим, що нині живу в тому самому домі, горище якого служило колись прихистком також для нього. Якщо правда, що покручені сходові клітки старих чернівецьких будинків свято бережуть відлуння кроків усіх своїх мешканців, тоді ми іноді досі на них перетинаємося. Швидше за все у якихось паралельних вимірах, і незримо один для одного.

Попри усе це, я свідомий унікальності і навіть творчої величі цього скромного чоловіка. Тут я маю на увазі не лише його мистецтво, яке взагалі складно виміряти людськими мірками, але також те, що виміряти можливо. Людину, яка за життя намалювала герб і прапор Чернівецької області, ескізи для деяких відзнак, наприклад, «Почесний громадянин Буковини», медалі «На славу Чернівців» до 600-річчя першої письмової згадки про місто можна вважати успішною навіть з формальної точки зору на те, що ми маємо за життєвий успіх.

Добре знаю, що серед творчих людей, далеко не всі мають уміння і хист Едісона капіталізувати результати своєї власної творчості і розумової праці. Очевидно, що є серед них і такі, які у відсутності бізнесової, комерційної хватки більше подібні до Тесли. На відміну від тих, хто нині один перед одним хизується Tesla’ми, той, хто подарував автомобілю власне ім’я, помер жебраком. Про багатьох із таких геніїв можна повторити слова, які письменник Еміль Золя сказав колись про художника Поля Сезанна: «Цілком може бути, що у Поля талант великого живописця. Але в нього немає таланту бути ним» (читайте: уміти вигідно себе подати і продати). І нема на те ради, як доводить сумна особиста доля багатьох геніальних творців. Десятки, якщо не сотні прикладів, кожен може пригадати сам.

Тому знаю напевно, що ніякої прямої залежності між талантом, зробленим у мистецтві Орестом Криворучком та матеріальним добробутом, на жаль, немає. І, напевно, бути не може. Тут все залежить від безлічі різних речей: від рис особистої вдачі кожного конкретного митця — до різних випадкових обставин.

Суто по-людськи не можу цього прийняти, чи тим більше виправдати. Десь на Заході, напевно, автор офіційного герба і прапора регіону, напевно, був би мільйонером… Натомість в Україні, в Чернівцях наприкінці життя, коли зіпсував зір і майже не міг працювати, художнику довелося фактично просити про грошову допомогу.

Як і більшість чернівчан, звісно, я знаю про жест доброї волі міського голови, який своє грошове утримання від чернівчан віддав Оресту Криворучку. Хочу вірити, що були й інші, які так само допомагали без медійного розголосу. Шкода тільки, що усе це незадовго до смерті. І зовсім погано те, що митцю довелося просити про таку допомогу. І це вже, я так вважаю, ганьба і вирок не тільки владі, але й суспільству.

Владі за неспроможність створити сприятливі політичні та економічні умови в країні й громаді для розвитку бізнесу і зростання рівня життя, а громаді за невміння побачити і гідно вшанувати кращих своїх представників.

Чудово, звісно, що у Чернівцях днями відкрилася виставка, на якій представлено творчі роботи Ореста Криворучка. Зібралися поважні люди, вшанували, згадали митця… Погано, що самому авторові від того вже ні холодно, ні тепло. А так хочеться, щоби усе це відбувалося вчасно, щоби ті, хто на це заслуговує, ще за життя могли скористатися плодами своєї праці…

Щоби інші люди, не навчені — з дому, у школах, у вузах, самим життям тощо — відрізняти зерно від полови, шанували не випадкових політичних каліфів на годину, шахраїв і пройдисвітів, а тих справжніх, хто є їхньою славою, сіллю землі.

Юрій Чорней

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.