Бути — це знову ковзнути рукою об сніг.
Пам’ять про біле — мармурова колона у сірих прожилках,
де жодного імені з того життя,
що вирувало в палаці.
Розсипані між торішнього листя каштани
потріскують у зеленім вогні.
Я поминаю потемніле срібло калюж,
я ступаю на вологий хідник
із пелюстками сутінку,
із синіми квітами в щілинах.
Бути…
Це створювати нову реальність.
Це знову бути самотнім.
(Микола Воробйов. Ожина обрію. К. 1988)
Найстарший з квадриги «київської школи поетів» Микола Воробйов у середині 60-х пустив у світ дві самвидавівські збірки, а з 1985-го з нього зняли заборону на видання книжок. Тож до 1988 у 
нього вийшло три офіційних збірки і його прийняли до Спілки письменників.
Десь Юрко Ґудзь прив’язав його до «лаврської школи», разом із Лишегою і Семененком. Сам Воробйов теж себе ідентифікує з цією школою. Хоча у його випадку авторська ідентифікація є дуже умовною.
Це світ відкритий, екзистенційно виповнений, з фольклорно-етнографічними вкрапленнями. На відміну від Григоріва, Кордуна, та, навіть, Голобородька (з 1997 ця група виокремилася з кола поетів, яких зараховували до «київської школи»), — це відкритий світ з делікатною ностальгійною складовою за світом минулого як світом глибинним. Гадаю, не випадково саме Воробйов з поетів «київської школи» став першим Шевченківським лавреатом.
Але все мені згадується бувальщина, яку я почув колись від Андруховича, як Воробйов у Америці знайомився з Вільямом Ґолдінґом… Навіть ця курйозна ситуація потверджує у Воробйові поета непересічного і автентичного.
Євген Баран
