Бути — це знову ковзнути рукою об сніг.
Пам’ять про біле — мармурова колона у сірих прожилках,
де жодного імені з того життя,
що вирувало в палаці.
Розсипані між торішнього листя каштани
потріскують у зеленім вогні.
Усе моє знайомство з художником Орестом Криворучком (не плутати з його творчістю!) обмежується записом єдиного інтерв’ю. А ще, можливо, тим, що нині живу в тому самому домі, горище якого служило колись прихистком також для нього. Якщо правда, що покручені сходові клітки старих чернівецьких будинків свято бережуть відлуння кроків усіх своїх мешканців, тоді ми іноді досі на них перетинаємося. Швидше за все у якихось паралельних вимірах, і незримо один для одного.
Чесно… я не проти, аби цей вірш включили щонайменше до рекомендованої літератури старших класів. Те, що треба. Без зайвого банального пафосу, стогону і сліз, нескінчених славлень і подяк Кобзареві. Просто доречне і щире слово одного з кращих поетів нашої сучасності, який знає, що таке війна з московією ще від 2014-го…
Сергій Василюк
Кажуть, наша влада переформатувалася в бік Єрмака-Татарова, призначивши на місце Венедиктової Симоненка (людину Татарова). Я не знаю, про яке добро може говорити Зеленський після цього. Якщо Єрмак-Татаров-Симоненко — воїни світла, то такого гротеску в нас ще не було. Ми вже були свідками переформатування самого Зеленського. Він вже і в «очі Путіну подивився», і «стріляти перестав».
