Михайло Сидоржевський, голова Національної Спілки письменників, своєю статтею («Велемудрі балачки через верхню губу» – «ХД») спровокував подивитися розмову на ЮТУБ Сергія Жадана із Андрієм Курковим. Перший нарікав на двох інших, що ті говорять про Спілку. Так і каже голова НСПУ: чого вони, мовляв, про Спілку говорять?! Каже так, ніби Спілка – це інтимне життя пана Михайла, куди стороннім зась!!!
Відкрию секрет голові НСПУ – говорять про Спілку тому, що вона Національна! Тому й говорити про неї мають право всі – навіть двірники та маркетологи, якби вони того захотіли… До речі, якби про Спілку саме оці категорії говорили – то те і означало би для всіх і вся, що Спілка справді Національна…
До речі, принагідно: а чому б не поговорити про Спілку, яка би мала ініціювати державотворчі процеси у сфері культури? Починаючи, скажімо, зі створення профспілки письменників, яка би відстоювала їхні інтереси перед видавцями, котрі видають книгу накладом 10 тисяч, а пишуть – 3 тисячі і платять письменникові нещасні копійки, як за 3. Або чому б Спілці не ініціювати процес пропаганди української книги через посольства – хтось пробував? Чи ініціювати випуски фронтових пісенників, «Кобзарів» тощо? Чи розпочати разом зі снулою «Просвітою» війну проти вивісок іноземною мовою в наших містах (і ця мова не російська, до речі)?
Та багато чого могла би зробити Спілка зі статусом Національної, але оскільки я не член Спілки, то за логікою її очільника також говорити про це не маю права…
Та й Бог з ним! Хоча, між іншим, Юрій Винничук десь щось висміював з мого писання, назвавши попутно мене членом НСПУ. Виправте, пане Юрію, я не в тому реєстрі…
Але, власне, я хотів сказати про інше. Андрій Курков у тій передачі говорить інколи про цікаві речі. Мені, як людині, що працює над життєписом Левка Лук’яненка, було цікаво почути як він нарікає на відсутність в Україні біографічної літератури. При цьому правильно зауважує, що було цікаво читати не тільки біографії так би мовити позитивних письменників, справжніх володарів дум, але й тих пристосуванців, тих адептів «соціалістичного реалізму», які були ще порівняно недавно в каноні. При цьому він назвав Вадима Собка.
Звичайно, було би добре, якби така біографія з’явилася, бо зрозуміти епоху можна не тільки через долі героїв, але й через антигероїв. (Для юних — Вадим Собко це такий кондовий український радянський письменник, залізобетонний класик комуністичної літератури). Проте дивно чути нарікання письменника на відсутність якихось творів. Та ж сядь і напиши! Ти ж письменник!
Але ні, Андрій Курков про Вадима Собка не напише. Знаєте чому? Бо ж ніхто під таку книгу грант не дасть. Ніхто не покличе Куркова з такою книжкою на презентацію у Франкфурт чи Барселону. Та навіть його дружина–англійка такої книжки читати не буде. Вона їм нецікава.
Українська історія цікава перш за все українцям, а російський письменник, що живе в Україні, і писати не стане, і не зобов’язаний писати про нашу українську історію. До речі, біографія Петра Шелеста, про відсутність якої говорив А.Курков, в Україні вийшла – її автор Юрій Шаповал. Ну, але голова Українського Пен-клубу Андрій Курков про неї не чув…
Розмову можна було б продовжити, але не знаю чи варто. Бо й мені пан Сидоржевський скаже: шо це ти про Спілку говориш!
Василь Чепурний, «Сіверщина»
