Суспільство

Іван-чай з Івановим кизилом

Голос у слухавці був незнайомий, номер телефону теж. «Пригадуєте, ви цікавилися кизилом?». Я не пригадував, та оскільки цікавлюся багато чим, про всяк випадок сказав: «Так».

— Я вас порадую: цього року вродив як дурний.
— Кизил?
— Кизил. У мене вже руки чорні. Наберу відро й для вас.
— Для мене? Що я з ним буду робити?
— Варення, сироп, наливку. Робіть, що хочете.

Я нічого не хотів.
— Дякую, але я збираюся на кілька днів у поїздку.
— Нічого, почекає.
— Хто?
— Кизил. Ще тверденький. Я завтра ранесенько спущу відро шнурочком через ваш паркан.

— Відро, то відро, – згодився я великодушно, по-президентськи. – Але як з оплатою?
— Яка плата, я ж його не саджав. Та ще й з вас брати гроші…
— Я гроші маю.
— Не смішіть мене…
— Як хоч звати вас?
— Іван, як іще…

Я поїхав і забув про кизил. А коли повернувся, на поличці в погребі до мене кліпнули веселими вічками ягоди у гарненьких слоїках. Тепер мій день поділяється на три частини. Їх розмірює смакування іван-чаю з Івановим кизилом. Життя набуло нових, солодкаво-терпкувато-кислуватих тонів.

Мирослав Дочинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.