Хвалять люди фільм Олеся Саніна «Довбуш», що його критики віднесли до жанру історичної драми. Я теж хочу цей фільм похвалити. Без перебільшення, робота в стилі і рівня Єжи Гоффмана, Рідлі Скотта або Мела Гібсона, зокрема відомого фільму «Хоробре серце». «Довбуш» Саніна є голосом народу. Серед війни такий витвір мистецтва просто необхідний для зміцнення сердець. Але цей фільм зовсім не є пропагандистським, він не нагнітає патріотизм.
Сценарист, а разом із ним і вся кіногрупа конценрувалися передусім на легендах про Довбуша. Фільм є голосом народу, бо в його основі лежить фольклор, котрий був і залишається голосом народу завжди. У фільмі панує добрий смак в усьому: в героїці, в гуморі, в романтиці, в сентиментальності і в зарізяцтві. Фільм професійний. Робота оператора Сергія Михальчука майстерна.
Таких прекрасних Карпат я особисто іще в кіні не бачила, навіть у фільмі «Захар Беркут» картинка не така чудесна. Мох, вода, смереки, камінь і гірська панорама — наче вихоплені із поетичного кіна, але яка ж при цьому динамічна дія, які пристрасті!
Акторська робота теж на висоті. Мені особливо припали до душі образи Івана Довбуша у виконанні Олексія Гнатковського і княгині Яблуновської у потрактуванні Агати Бузек. А розбійницьке лігво на полонині у Чорногорі, самі опришки і їхній стіл — наче з тих карпатських казок про песиголовців, що їх читала мені бабуся у дитинстві.
Приємно, що саме гуцули у цей тяжкий для України час стали голосом українців, що волинянин Санін зміг так органічно вжитися в образ цих суворих, гордих і водночас таких чуттєвих людей з-над гір і з-над потоків.
Думаю, і Олександр Довженко, і Сергій Параджанов, і Василь Портяк мають гідне продовження. Після цього фільму вже неможливо говорити, наче українського кіна нема.
Роксана Харчук
