Подивився. Пишу. Суб’єктивно, звісно — а як інакше? «Довбуш» — це «Роксолана», в яку ввалили бабла. Це десь так, як з українськими технологічними політичними партіями, в яких є й поважна програма, й не менш поважна структура, приємний логотип і партійні барви. Але немає «іскри», і через те машинерія «не злітає». Чув, читав захопливі відгуки, зокрема й друзів на Фейсбук. Шаную їхні думки, але маю й свою.
Так, жанрове кіно, карпатський вестерн, «твір про героїзм українського національного духу». Технологічно потужна стрічка, з блискучою операторською роботою, з заворожуючими панорамними планами і батальними сценами, з масштабом масовок. Але абсолютно схематозна, механічна, натужна, не наповнена живою кров’ю й нервом.
Парадокс, але й гуцульського буття там практично нема — ні барвою, ні звуком, ні піснею (порівняйте з нібито, чи й справді, «прорадянським» «Білим птахом…»). Кажуть, мова «Довбуша» дуже природня. Так, справді, адаптована під середньостатистичну «бесіду», але. Але хоч одне слово, хоч один смачний зворот є, врізався в пам’ять (крім пари солоних коломийок)?
Не кажу вже про типажі, про колоритні характери. Як на мене — нема, особливо з «опришківського» боку. Якісь муляжі з накладними вусами і масними, набріоліненими пательками. Типажно це — офісні працівники, програмісти й мерчандайзери (ну, може, ще пару заробітчан, що їздять «на чехи»), які на вихідні граються «в реконструкцію» (знову ж таки, для порівняння – тесані й дублені гуцульскі фізії з фільмових «Тіней забутих предків»).
Отож, щоб довго не розводитися. Так, «Довбуш» — це добротна стрічка, за яку не соромно. Яка працює в +, а не в — і свідчить про неабиякий поступ українського кіна. Але метелик мистецтва там, на жаль, не змайнув. Або, замацаний штампами, дуже швидко втратив пилок і пурхнув за кадр.
Павло Вольвач
