Наїзди через стосунки з росіянами… Мені це знайомо з 2014 року. Я тоді був головою медіа-профспілки. І просто з Криму, де відбувалася окупація, відправився до Брюселя до штаб-квартири Міжнародної федерації журналістів. До речі, моя документальна книга про Крим вийшла англійською другим доповненим виданням у Німеччині…
У Брюселі мені запропонували підписати меморандум з російським Союзом журналістів. Документ з совковою назвою “Дві країни – одна професія”. Він нікого ні до чого не зобов’язував. Виступав проти всього поганого за все хороше.
Я запитав, навіщо воно нам треба? Пропозиція прозвучала наступна. В офісі Дуні Міятович, яка на той час була уповноваженою зі свободи слова ОБСЄ, раз на квартал проводити круглі столи з росіянами із запрошенням експертів, дипломатів тощо. Я прикинув, що це може бути непогана трибуна. І погодився.
Зі мною їхав ще представник Національної спілки журналістів. Він не міг приймати рішення, бо на той час в спілці було безвладдя. Олег Наливайко пішов, а нового не призначили.
Ми на ці круглі столи привозили промовців за темами. Вони розповідали про реальний стан справ зі свободою слова в Криму і на Донбасі. Треба сказати, що і Союз журналістів Росії на той час ще не був зовсім здурілий, як зараз. Вони провозили навіть чесних промовців. Наприклад, Юрія Казакова, він був голова якоїсь громадської організації, яка визначила публічно діяльність Дмітрія Кисельова як пропаганду.
У рамках цього діалогу було проведено дві великі конференції, на які їздили чоловік 40 українців. Вони мали виступи і давали жару російським пропагандистам.
Оцей діалог ми презентували в Гельсінки на Дні свободи преси. Я там виступав і розповідав про реальну ситуацію. Телеканал міністерства оборони Росії присвятив моїй скромній особі аж два репортажі. В одному — розповіли про мене як про брехуна. А в іншому той телеканал відкопав десь мій віршик чорного гумору:
Москаль до вкраїнки підкрався нахабний,
прутня зненацька загнав під живіт.
Більш Україну загарбать не прагне –
у патріотки там був динаміт.
Вони його переклали російською і розповіли, яку гидоту я пишу про росіян. «Детектор медіа» присвятив потім цілу замітку цьому епізоду.
Я думаю, що ми свої скромні 5 копійок у формування громадської думки на Заході вклали. Ми навіть домоглися, щоб росіяни не заперечували проти створення моніторингової місії у Криму. Міятович про це оголосила публічно. Правда, потім російський уряд заблокував цю ініціативу.
Пізніше хтось зненацька витягнув отой первісний меморандум. І почався скандал. Від чого я особливо охрінів – це від того, що зі звинуваченнями виступали навіть ті, хто брав участь у цьому проекті, охоче їздили до Відня і там виступали з викриттям рашизму. З’явилася купа диванних експертів — розумієте якого рівня компетенції. Все те саме, що і сьогодні. Зокрема, нам закидали, що нас росіяни використали. Коли я із фактами в руках доводив, що це ми використали росіян, то у відповідь звучала якась істерична хрінь.
Звісно, цю діяльність не можна повною мірою назвати дипломатичною в традиційному розумінні цього слова. Але це була все таки громадська дипломатія. Вона дала дещицю досвіду і розуміння як це працює на міжнародній арені. Подібні речі — лише інструмент. Його можна використати на користь собі. А можна підіграти ворогу. Саме тому я наголошую, що оцінювати такі речі треба за змістом того, що відбувається.
А сам факт виступів на одному полі з росіянами не є гріхом. Росіяни нікуди не подінуться. Їх будуть запрошувати. А якщо ми відмовимося, то ми здамо інформаційне поле без бою.
На вся випадок наголошу: до того, що відбувалося в цьому проекті після мого відходу від справ, я вже не маю стосунку.
Юрій Луканов
