Сміятися краще, ніж сваритись. Було діло — бавився і я колись віршованими пародіями. Свого часу в епоху неймовірної популярності московської «Литературной газети» цей жанр був не менш популярний від самої газети, де пародійні твори друкувалися на гумористичній сторінці «12 стільців». Пародисти казали, що поети спеціально зверталися з проханням написати на них пародію, бо це підвищувало їхню популярність.
До мене ніхто не звертався. Я писав пародії з власної ініціативи. Навіть на живих класиків було замахувався. Написав був на рядки самої Ліни Костенко.
Одного разу спробував надрукувати. Надіслав до «Літературної України» пародію на поета Петра Перебийноса, який тоді саме був її головним редактором. Мені відповів хтось із працівників, що моя пародія буде надрукована. Минув місяць і другий, і третій але моя пародія на шпальтах не з’явилася. Коли я зателефонував до редакції авторові листа на мою адресу (сьогодні вже не пригадую, хто то був), то у відповідь почув щось маловиразне.
Я здогадався, що моя пародія не сподобалась об`єкту пародіювання і він, скориставшись своїм головноредакторським кріслом, не пустив мій твір у світ божий. Мабуть, йому не треба було зайвої популярності.
Після того я навіть не намагався друкуватися. Недавно наткнувся на свої пародії у власному архіві. Перечитав і чомусь мені здалося, що це і сьогодні може бути смішно. Але не всім…
Юрій Луканов
