Мистецтво може бути поза політикою лише у випадках, коли митець вже не жиє. І то не завжди. Приміром, висить собі Джоконда в Луврі. Ходять французи перед нею, дивляться, прицмокують. Раптом надворі якийсь гуркіт, шарварок, гармидер. Шо за фігня? Гітлер напав.
Тепер перед Джокондою вже ходять німці у шкірянках від Г’юґо Босс, закаблуками клацають, придивляються, де б її в своїй спальні вчепити. Але Джоконда поза політикою. Вона просто дивиться на них всіх як на дебілів і посміхається загадково. Як вона вміє.
Є випадки, коли за життя митець понапхає у своє творіння стільки політики, що вона потім ще довго фонить в його творах. Століттями. Як, приміром, євреї не можуть слухати музику Ваґнера, переконаного антисеміта. І розглядати базґранину Гітлера у галереях.
Бо поки митець живий – він у першу чергу людина і громадянин. Суб’єкт конкретного, бляха, державного геополітичного і територіального утворення. З усіма правами і обов’язками, котрі йому гарантовані громадянством цієї держави.
Не можна на тиждень перестати бути громадянином країни, щоб просто побути митцем. Бо зазвичай це просто спроба постояти в білому плащі на узбіччі, поки всі решту виштовхують машину з болота, затраскані аж по вуха.
Володимир Гевко
