Щодо сварки навколо заяви Фаріон, що ті, хто боронить Україну на передовій, але вживає російську мову, не є для неї українцями… Пропоную подумати разом, занурившись у складність проблеми. Бо наразі сварка йде з категоричних позицій, з навішуванням ярликів. А це тому, що є спрощення реальності: правда завжди складна і вимагає аналізу, думання!
Те, що робить Фараон, це те саме, що підняти голову на операційному столі і сказати російськомовному хірургу, який тобі рятує життя, роблячи операцію на серці: ти не українець, ти руський.
Погодьмося, перебувати на операційному столі і говорити таке хірургу, – м’яко кажучи нерозумно. Та що говорити, це просто дурість. І Фараон таку дурість демонструє. Жодна людина, яким би націоналістом вона не була, такого за хвилину до того, як їй почнуть операцію на серці, не скаже. З іншого боку, цілком зрозуміло, звідки йде радикалізм Фараон.
З початком повномасштабної війни багато людей, які повністю за Україну (ба, навіть віддають за неї життя) продовжують користуватися російською. Причому серед таких є РІЗНІ категорії (що – правда – не враховується). Чому ці люди говорять російською?
1) Частина тому, що виросла в російськомовному середовищі (той самий Азов), і не так просто взяти і перейти на українську (для цього потрібні практика, україномовне середовище, якесь, може, навчання…). Потрібні зусилля, щоби побороти комплекси (бо не буде вистачати слів, будеш запинатися, робити помилки… – кому це приємно?).
2) Частина вже і переходить, а то і перейшла (особливо ті, хто міг говорити українською вільно, але не говорив через відсутність середовища). Таких людей, особливо чутливих до зверхності, фаріони тільки можуть відштовхнути від переходу на українську.
3) Ще інша частина (і це вже серйозніше – тут вже ідеологічна різниця) дотримується позиції, що може бути не обов’язково україномовна України, а от “як у Швейцарії”: ти можеш бути українцем, але російськомовним. Причому заодно необов’язково Шевченка знати і любити. Бандері кланятися. Так, це щось вже від вати, від навіяних в минулому установок – але серед таких є як затаєні вороги України, потенційні зрадники, так і ті, хто усім серцем проти рашки, вони готові допомагати всіляко ЗСУ, йти воювати, жертвувати життям…).
От такий широкий аспект українського патріотизму. Якщо поставити питання, чим вимірюється патріотизм: україномовністю чи бажанням ризикувати життям заради незалежності держави, то не так просто буде відповісти. Зазвичай більшість крадіїв, покидьків, які наживаються під час війни – україномовні і ходять у вишиванках (україномовні можуть також бути і елементарними зрадниками).
Що є більш важливою ознакою патріотизму — готовність віддати життя чи мова, якою послуговуєшся? За великим рахунком Фараон має рацію: вона хоче, щоби Україна була як Польща, де поляк не може не бути польскомовним. Але в її вимозі “говорити українською” захована думка, що ось тоді ти будеш справжнім українцем.
Ба ні, тут омана, захована брехня: нам не потрібні україномовні злодії, корупціонери, покидьки, зрадники, злочинці. Жінці, яку гвалтують, від того не легше, що гвалтівник україномовний.
Так, російськомовність несе небезпеку нації і країні (і це вже доказано), але сам факт україномовності ще не визначає людину. Чи означає вищесказане, що, отже, “какая разніца”, якою мовою говорити? Ба ні! Виводити з думки, що людину не мова визначає, думку, що в такому разі нема різниці, якою мовою ти говориш, це робити свідому (чи і несвідому) підтасовку.
МОВА НЕ ВИЗНАЧАЄ, ЯКА ТИ ЛЮДИНА, АЛЕ ДЛЯ НАЦІЇ, ЇЇ ІСНУВАННЯ, ЇЇ СКРІПЛЕННЯ, СИЛИ, МОВА ВІДІГРАЄ КЛЮЧОВУ РОЛЬ. Бо мова накладає відбиток на людську свідомість, формує людину, вона прямо зв’язана з архетипами, які і є суттю національної свідомості.
Тому для української нації, її виживання, існування України, україномовність українців — основоположна потреба. Це аксіома. Але щоби втілити її в життя — потрібна мудрість. Мудрість, яка би, з одного боку, враховувала людську психологію, а з іншого — створювала в особі законодавчої влади закони поступової, поетапної (для цього треба мати чіткий план стратегії і тактики), але безупинної українізації нації (і багато що вже зроблено, війна цьому “допомогла”).
“Говори українською, гад!” а ля Фаріон — цим можна лише викликати стихійний спротив у тих, хто і без того перейшов би на українську, з часом… Тобто що ми маємо: Фаріон попала в больову точку, тому такий розголос. Але вона ігнорує складність проблеми, а, основне, закони людської психології, закономірності людської психіки. Вона не розуміє, яким чином той, хто віддає життя за Україну, послуговується “мовою ворога”, адже, за логікою Фаріон, він має, отже, любити Шевченка! Щоби бути українцем. Це те саме, що підійти до малої дитини, яка виросла у російськомовному середовищі і яка співає гімн України, і сказати їй: ти не українка! Бо говориш російською. Бо не любиш Шевченка (про якого, цілком можливо, вона і не чула).
І там, і тут не враховуються обставини, людська психологія. Вже не кажучи про повагу (в тому числі до дитини). Дитина піде в україномовну школу і чудово буде говорити українською, без акценту. І з часом, в міру того, як буде все більше українізуватися середовище, стане повністю україномовною. В школі вона вивчить Шевченка і в її серці зародиться шевченківська любов до України.
Щойно навколо діти будуть говорити українською, будь-яка дитина заговорить українською. І не треба називати «гадом» таку дитину. Подібне буде відбуватися (і багато вже де і відбувається) і з дорослими. Тільки діти — більш податливий матеріал. Їхня українізація, безперечно, буде проходити і проходить незрівнянно швидшими темпами.
***
Тепер подивимося на ситуацію ще з іншого ракурсу. Коли нація в критичному періоді, бо йдеться про саме її існування, і від згуртованості залежить бути чи не бути, не вияснення поглядів на різні питання має бути в центрі. За законами здорового глузду заборонено робити срач в такий момент. У тебе горить будинок, а ти будеш нападати на людей, що гасять пожежу, за те, що вони, гасячи будинок, російською послуговуються, а не українською? Розум тут присутній чи ні?
Не думаю, що Фаріон виконує завдання ворога (розсварити тих, кого є намір захопити). Вона, рухаючись на емоціях (і ці емоції знайомі чи не кожному – тому багато підтримують її) просто демонструє дурість: не враховує цієї ситуації, хоча, будучи ніби інтелектуалкою, повинна була би. У цьому сенсі вона робить те, що вигідно ворогу: вносить розкол в той момент, коли треба бути одним цілим.
Це те саме, що почати дискусію про те, хто якою мовою говорить, в автобусі, що звалюється в прірву. І щоби автобус не звалився, треба, щоби всі, не зважаючи на мову, перейшли в кінець автобуса. В критичний момент має бути єдність, щоби разом не звалитися у прірву.
Потім вже, як будеш врятований, українізувати націю згідно мудрої поступової, але послідовної, стратегії. Без «говори українською, гад!» (це нічого не дасть). А діючи тонко, поступово, зберігаючи повагу, роз’яснюючи, вводячи закони і заодно створюючи умови для переходу – м’якою силою. І все буде.
Ярослав Мельник
