Якось у соціальній мережі промайнуло відео, де російська жінка їде в тролейбусі та щосили проклинає Україну, бо та вбила її сина. Дарма, що він попхався на чужу землю зі зброєю в руках. Дарма, що саме влада її країни мобілізувала його на злочин. Дарма, що вона, як мати, змовчала, відпустила, може, ще й благословила сина на вбивства. Але в усіх гріхах винна Україна.
З таким стикаємось мало не щодня, бо моду звинувачувати всіх, крім себе, має більшість вихідців з пострадянського простору. Проспала – підвів будильник (дзвенів недостатньо гучно). Нічого не досягла в житті – завинили батьки, бо не найняли репетитора з англійської мови. Не захистила дисертацію – винні діти. Надто часто хворіли та вимагали сидіти на лікарняному.
Список можна продовжувати до судної дошки, й завжди знайдеться якийсь несподіваний козел відпущення. То кіт (о шостій нявкнув під дверима), то – тролейбус (прибув на зупинку з запізненням). Ще праска, ЖЕК, телевізор, вахтерка, поріг, вішак, ґудзик, який невчасно відірвався. Винен уряд, президент, депутати, бо не забезпечили роботою, житлом та відпочинком. Лайф-коуч, провидець, футуролог, кавіст та аерографіст до купи. Завідуючий кафедрою, урологічним відділенням чи гаражем. Керівник духового оркестру та гуртка в’язання гачком.
Стала копати глибше. Виявилось, що люди поділяються на два типи: ті, хто є водіями власного життя і ті, хто завжди в ролі пасажирів (їх називають екстерналами). Куди водій повезе — туди й буде. Якою саме дорогою, вирішувати шоферу, бо ні за що не відповідають, не приймають ніяких рішень і вважають, що всі їм винні, як земля колгоспу.
Рік тому підслухала розмову. Дві пенсіонерки зручно вмостилися на зупинці й ганили Польщу, бо та передала гуманітарну допомогу, але не таку — кіло рису, кіло гречки, трохи печива. Хіба це благодійництво?! От якби сировʼяленої ковбаси, з десяток банок шпротів, гарну каву, овечий сир та шоколад, але неодмінно Wedel. Оце я розумію! Тіточка, що сиділа напроти, активно піддакувала та засуджувала «ляхів». У жодної не закралася думка, що жителі Польщі нічого нам не винні.
Нещодавно мала розмову з жінкою, яка наразі за кордоном. Вона з Маріуполя, втратила все: дім, місто, заощадження. Розповідала про те, що деякі біженці дотримуються «вимогливої позиції», бо чомусь вважають, що Німеччина, Швейцарія та Франція перед ними завинили. Гучно обурюються, що їм мало платять, оскільки цих грошей не вистачає на брендові кросівки та самокат.
От і побалакали…
Звісно, ми всі маємо один перед одним певні зобов’язання, але доки будемо жити так, ніби «у всьому винен єнот», вітер, холодильник, дядя Вася, спадковість, погана екологія, дурний сон і Тарас Шевченко — доти залишатимемось нещасними. Бо коли дощить, ми ж не з’ясовуємо стосунки з хмарами, а купуємо цупкий дощовик та гумові чоботи. Так і тут. Кожен кує своє щастя самотужки, а не чекає, що якийсь коваль допоможе.
Ірина Говоруха
