Бориса Харчука бачив раз у житті. Навіть не бачив, а здрів: миттєва стріча, потиск руки — мене з ним познайомив Іван Васильович Сподаренко. Вони удвох кудись поспішали, заскакували у «Волгу», наче збиралися доганяти потяг. Це було тьмявого грудневого вечора 1987 року. Пригадую лишень фрагменти його обличчя: м’ясистий ніс і густі бакенбарди, що буяли срібними мітлицями з-під кудлатої шапки. Оце й усе, що встиг вихопити з профілю за кабінним склом, у сонному освітленні салона.
Я чув це прізвище й раніше, знав, що є такий письменник, але що і про що він писав, — сіє мене не зачіпало. 
Не звучало це прізвише алілуями у храмі українських радянських класиків — то й Бог із ним. В університеті про Бориса Харчука теж ані муркали, не згадували його у своїх літінформаційних святцях ані професор Семенчук, ні доцент Погрібний, — значить, багато таких письмак… Я навіть не знав, що ми були близькими земляками.
Але що я тоді знав?..
За кілька тижнів — некролог: помер,.. раптово… І набір традиційних для тогочасних некрологів газетних штампів, що вивершувалися обіцянням зберегти «світлу пам’ять» про покійного «навіки у наших серцях».
Читаю нині його роман «Майдан» і пеком пече: як же бракує вже і тепер саме такої літератури, з не розшелепаними, а з пружними живородними думками. Не з етнографічними біло-чорними мальовками а-ля «було літо та й стала 
зима», не із авторським самокоханням «мислями по древу», не зі словом ботексним. З живим життям (даруйте за банальність) і з людьми, яких не хочеться обзивати ні «персонажами», ні «типами», ні «героями», вчинки яких осягаєш не ідеологічним сажнем, а серцем. І зі словом жилавим.
От на чому вчити наших майбутніх текстотворців і текстознаїв усяких модернових наративів та дискурсів, — читайте Харчука! Зважмо, в яких умовах творчої несвободи це писалося, і ще раз подивуймося цій зброї світла. Вона таки не бутафорська — чиста домаха!
Восени безпремінно знайду Харчукову «Волинь».
Щось мені підказує, що після Самчукового «тезки» це буде вражаючою несподіванкою.
Валерій Ясиновський
