«Дякую за відгук. Цю книжку читати не буду»… «Дякую за відгук, цей фільм дивитись не буду»… Навпаки читаю дуже не часто. І ловлю себе не думці: я ж ніколи ніколи-ніколи-ніколи так не робив. Мені не треба порад, що читати і що дивитися. Мабуть тому, що навчився читати в 4 роки і вже сформував смаки на рівні чуйки. Ба більше: з книжкою ні, але фільм/серіал, який за відчуттями не зовсім мій, усе одно подивлюся.
Українське ж намагаюся взагалі дивитися все або більшість (вибачте, ну не тягне на “Я, Ніну”, хоча з повагою ставлюся до всіх, хто працював і знаю реальну історію). Відповідно, сам не даю порад. По-перше, в мене нема впливу та авторитету. А якби був, то “Собор” Гончара винесли б з усіх усюд, лишивши примірники у фондах для дослідників пафосного соцреалізму, і здали б у макулатуру. А шкідливість Джойса визнали б на всіх рівнях.
По-друге, порада — це індивідуальне. Це не “читати всім” (всі не читають, всі їдять, п’ють і ходять до вітру). Це про смаки. Про читацький досвід. Зрештою, про потребу в читані тут і тепер. Я міг би працювати в книгарні консультантом. І точно не продав би фантастику любителям мелодрами.
Взагалі у мене є мрія, яку можна втілити, якщо буде воля готових до змін громадян. А мрія така: щоб із всіх публічних бібліотек вилучили книжки Гончара (найперше «Собор», переоцінений зразок націонал-більшовизму) та Винниченка (сука, більшовик, навіть не націонал, а москво). До вього, Винниченка зараз ще чомусь перевидають, яко клясика.
Зачищення книжкового та загалом культурного простору від цих двох суттєво поліпшить сприйняття українського загалом. ПРИЧОМУ! Зберігати зразки їхньої творчості в наукових бібліотеках можна і ТРЕБА!!! Бо це – негативна, але спадщина. Ну, це як леніни в Музеях тоталітаризму і гітлери в Музеї нацизму, бачив такий.
Науковці, дослідники, пересічні громадяни ПОВИННІ МАТИ ВІЛЬНИЙ ДОСТУП до цих зразків, але саме в наукових, спеціалізованих бібліотеках. В читальних залах. Вивчати це не заборонено. Але викладати в школах та вузах більшовизм як позитивне явище – занадто, цього вже було багато, наслідки ось, маємо.
Згадувати про обох винятково в таких контекстах: Винниченко любив Росію та більшовиків, Гончар – пафосна сірість, обласканий радянською владою відданий, ідейний комуніст, який вийшов із партії, коли за це вже не виганяли з роботи. У нас гідна спадщина. Без цієї парочки цілком ок.
Андрій Кокотюха
