На «Хвилі Десни», прочитав бідкання Михайла Пасічника з приводу вильоту його та ще цілої групи письмаків із номінантів на здобуття Шевченківської премії 2022 року. Сього чоловіка, п. Пасічника, я бачив, зустрічався побіжно з ним лише раз, коли‘м (ох, се еґоїстично-оросівське «Я») очолював київсько-спілчанський «десант» письменників на літературно-мистецьке свято «Просто на Покрову», що вже не перший рік – за Незалежності – відбувається на житомирських теренах колишніх древлян.
Звісно, там мене зустрічали не так гучно, як, скажімо, величали б своїх земляків: очільників-житомирян НСПУ Михайла Сидоржевського або тодішнього керівника Київської організації письменників Володимира Даниленка, що вони й «упихнули» (за І. Плющем) мене, уродженця Закарпаття, в «невпихуєме», мовляв, їдь туди, де нас менше почують і побачать. Адже за них, «літературних державців», я був нижче за рангом. То й слухався!
Раніше студентом, проїжджаючи потягом «Київ – Ужгород» до батьків, не раз через давно немите вікно ваґона сприймав історичний Істкоростень (нині – Коростень) як щось величне, незгірш за тодішню українську ерзац-столицю. Скажімо, вбачаючи т.зв. купель зловісної християнки-княгині Ольги…
Та, знаємо, раз у рік навіть у шляхетних оленів обламуються роги! Що, відповідно, й сталося зі мною. Тоді, як би там не було, й розпочалось пишно – «Просто на Покрови». Ступивши ногою на колишні володіння князя Мала (дотепер нерозгадано яко справжнє ім’я сього правителя), я й обламався!
Причина? Як завше, ми — хохли несусвітні! Привезли ж нас тоді організатори фестивалю «Просто на Покрову» до Сингаїв, села, де в тривкій халупі вродився автор слів пісні «А льон цвіте синьо-синьо» – поет Василь Юхимович. Ось бо, біля скромненької хатини В. Юхимовича заледве я й познайомився був з М. Пасічником. Видалось тоді мені, що Михайло – чоловік сам собі на умі, а Юрій Макаров із зеленавою шворою запудрив йому мізки.
Отже ідеться мені про те, що Шевченківську премію слід зліквідувати й навіки про неї забути! Вона ж 
підлягає під декомунізацію. Впевнений, що мій колишній колега з часу видавництва «Веселка» Ванько Малкович урешті, тишком-нишком, віддасть ті, ним незаслужені, преміальні Андрію Цаплієнку за 2017 рік.
– Ганьба! – так і кортить гарикнути навздогін невситимому до бабла Малковичу, який 2017 року, вважаю, обібрав на гроші талановитішого за себе письменника-журналіста Цаплієнка (здібного і трохи схожого на американця Геміґвея).
Отже, житомирянину М. Пасічнику не слід перейматися тим, що якийсь хто зна хто Ю. Макаров та його зондер-команда визначають рівень українського красного письменства.
Михайле Пасічник, заспокойтеся!
Здорова Україна тримається свого фарватеру! Звісно, споглядаючи за курсом у водах Світового Океану… Попри «архіпелаги житомирського Поділля» та гострокутний острів чи то Юрія Шевченка, чи Тараса Макарова…
Ярослав Орос
