Культура

«Деревій» Григора Тютюнника

Уже літ двадцять на початку зими, яка збігається з днем народження Григора Тютюнника (5 грудня), у мене є традиція: перечитую його оповідання «Деревій». І щоразу запитую сам себе: чому і чим так потрясає цей текст? Що мені та Гекуба сільського, уже далекого життя? І отой Данило Коряк — худий, цибатий, плоскогрудий? Якого наймають лісники сторожувати на розсаднику (тобто там, де вирощують молоді дерева) — аби захищав саджанці од вепрів, які од весни до осені капостять там.

Данило, як тільки перші знаки весни дадуть про себе знати, зачинає лаштуватись у дорогу. Споряджатися… Бо ж треба захопити не лише ту примусію (яке слово!), що торік брав, а й ту, що взимку надумав. Без чого — ніяк. Без сітки рибальської, без саперної лопатки складаної, сікача, без ножа (тільки замовити, щоби зробили його з ресори)… А ще торбу тютюну — тільки не свого, а Іванового, бо свій вимерз, відтак слабкий, не продирає…

А головне — деревій прихопити, снопик деревію, бо жолудь хоч і пахне, але не так. До деревію у Данила пристрасть мало кому зрозуміла, і те, що він понад усе любить деревіїв дух, пояснюють одним: змалечку Коряк чинбарував з батьком, то й звик, щоб у хаті міцним, колючим, як нашатир, дубовим настоєм пахло. Сам же Данило каже: «Мені воно що мочений дуб, що деревій — як ладан, тільки краще, бо аж здоровля прибуває…»

Зрозумів, здається, чим саме чарує «Деревій» Григорів? Це про рай земний. У тому раю немає «мерсів» і дорогих наїдків, немає курортів заморських і всієї тієї блискотняви, яка мережилася донедавна довоєнними екранами. Та й досі там проблискує. Зате є відчуття щастя…

Ось Данило подолав, нарешті, не таку вже й далеку путь, і опинився у райській своїй сторонці. У розсаднику, побіля хатини-сторожки. Скільки разів читав оповідання, і щоразу чекаю от сих слів, от цього сяєва людської душі:

«Данило відсунув двері, вдихнув сирої погрібної пітьми, напоєної духом підопрілого сіна з примістки й торішнього акацієвого насіння, що лишилося невисіяним, і сів на поріжку, відчуваючи, що вже ніколи в світі, до смерті, до сліпоти, не піде звідси, з розсадника, що тільки й жив узимку мрією про цю мить… І хоч на нього чекало багато роботи: треба було винести з хати сіно й жолобки з-під насіння, щоб просихали на сонці, протерти вікна, розікласти свою примусію, щоб всяка річ своє місце знала, поставити сітку на ярку, розтикати попід стелею деревій, щоб зміцнити вологий весняний дух у своїй загородці, де примістка,— а він сидів на поріжку нерухомо, всміхаючись перед собою, й дрібно-дрібно ворушив пальцями рук, покладених на гострі коліна, у котрих ще гула втома від довгої, незвичної після зими ходи…».

Все, тут я зупиняюсь і сідаю поруч Данила. Далі ми вже разом з ним вслухаємось у те, що там ходором ходить в душі Даниловій. Усе частіше сідає поруч і Григір. Тепер я розумію, чому саме на початку весни він вирішив полишити нас — і рушити до своєї райської місцини.

Хоча ж ні, не хочу я те розуміти…
То ж назбирую слів, таких, щоби не мулькі були і надто згорьовані — сказати йому, що не треба було нас кидати… Отоді, у 80-му, на початку березня. Навіщо, ну навіщо Ви, Григоре, перейшли на цю сторонку, аби… Аби що? Та поки зберусь сказати — як чую: Григір піднявся і безшелесно розтанув у сонячних зблисках… Тільки ж він все’дно є — сьогодні і завжди.

Сергій Тримбач,
фото 1973 року, автор Володимир БІЛОУС

1 Коментар

  1. Олександр

    Свого часу, 1980 року, мене найбільше вразила новела «Вуточка» із збірки «Деревій» (1969 р). Я був подивований, що в совдепії це написано й надруковано.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.