Влітку 2013-го, безтурботного року нам пощастило побувати у красивенному і неприступному середньовічному замку-фортеці Ельц у Західній Німеччині. Звісно, тоді ми не підозрювали, що це наше останнє мирне літо. І здавалося — так буде вічно. Та й симпатичний Ельц давав підстави так думати. Бо, виявляється, за багато століть нападникам жодного разу не вдалося взяти штурмом цю фортецю. Так само і ми були впевнені і спокійні за наш дім-фортецю. І конкретно за затишну квартиру в Донецьку. І за Донбас. І за всю Україну — наш спільний дім і ту ж фортецю.
Після останнього мирного літа доля нам подарувала ще мирну осінь. І трохи-трохи зими… А потім ми переконалися, що Донецьк і Україна також фортеці. І їх теж є кому обороняти. Але тільки до того моменту, коли органи влади та силові структури, які б мали організувати і очолити оборону, натомість цинічно віддали ключі від міста ворогу.
Відтоді у нас більше не було мирних літа, осені, зими та весни. І як багато жителів Донбасу, не маємо своїх ні міста-фортеці, ні хати-фортеці.
Натомість ми — дорослі потерпілі від війни самі перетворилися на ходячі фортеці. Бо за зачиненими наглухо міцними кованими воротами і високими мурами із вузесенькими бійницями надійно ховаємо свої біль, тугу, зневіру, сум, гнів, депресію.
А наш молодший син Тимко відтоді ще надійніше зберігає за фортечними стінами чи у підземних казематах веселу посмішку, якою так тішив нас влітку 2013-го під час своїх останніх мирних канікул після закінчення ще мирного шкільного 5-го класу у ще мирному Донецьку.
Павло Кущ
