Цікава думка літературним неофітам про авторський конвеєр книжок: «Художні книжки не фабрикуються пачками. Для того, аби вони з’явилися, потрібно складне і вдале співпадіння теми, автора і матеріялу. А питань, які потребуть втілення у книжки, безліч».
Уже літ двадцять на початку зими, яка збігається з днем народження Григора Тютюнника (5 грудня), у мене є традиція: перечитую його оповідання «Деревій». І щоразу запитую сам себе: чому і чим так потрясає цей текст? Що мені та Гекуба сільського, уже далекого життя? І отой Данило Коряк — худий, цибатий, плоскогрудий? Якого наймають лісники сторожувати на розсаднику (тобто там, де вирощують молоді дерева) — аби захищав саджанці од вепрів, які од весни до осені капостять там.
Влітку 2013-го, безтурботного року нам пощастило побувати у красивенному і неприступному середньовічному замку-фортеці Ельц у Західній Німеччині. Звісно, тоді ми не підозрювали, що це наше останнє мирне літо. І здавалося — так буде вічно. Та й симпатичний Ельц давав підстави так думати. Бо, виявляється, за багато століть нападникам жодного разу не вдалося взяти штурмом цю фортецю. Так само і ми були впевнені і спокійні за наш дім-фортецю. І конкретно за затишну квартиру в Донецьку. І за Донбас. І за всю Україну — наш спільний дім і ту ж фортецю.
Коли кажуть: ми ж, мовляв, слов’яни — один народ, хочеться відповісти: ми завжди відрізнялися! Просто з природної ввічливості раніше рідко говорили про це вголос. Хоча були місця, де ця різниця виглядала майже анекдотично. Переглядаючи давні світлини, знайшла студентську, будзагонівську. Одного літа нас з Галею Бойчук закинуло на Північ — в місто Надим Тюменської області. Звісно ж, погналися за романтикою — тайга, кедри, білі ночі, наметове містечко…
