Культура

Дмитрові Креміню – 70

Не грайсь у себе. Це не гра,
бо ти з огнем холодним граєшся.
Хай він тебе не покарав,
а ти караєшся, караєшся.
Над смутком схилених облич
сад нахиляється, як марево…
Тож киньмо сумніви, і лиш
минаймо спогади, минаймо.

Бо таїмося, таїмося,
допоки не постане суть.
І знов словам віддаємося,
і знов слова нас видають…

(Дмитро Кремінь. Шлях по зорях. К. 1990)

Найкращі спецкурси української поезії повинні присвячуватися знайомству з творчістю справжнього поета. Лише одного (на вибір викладача чи студентів). Але ми біжимо невідомо за чим і невідомо куди.

Я розумів усю гірку іронію Дмитра Креміня, коли в своєму запитальнику 2007 року назвав його малознаним поетом. І це лише пройшло неповних 10 літ, коли він став лавреатом Державної премії імені Т.Г.Шевченка (тепер: Національна); коли він в ту мить повірив, що поетичної вершини осягнуто і вона виправдовує усі його життєві й творчі митарства.

Поет був правий у своєму іронізуванні, – все-таки треба краще знати творчість поета, з яким хочеш розмовляти; але був правий і я, пам’ятаючи гессівську тезу про вічну метафізичність творчости як такої і творчої долі поета як вічного метафізика (“Хоче поет чи ні, він завжди метафізик: його більше не знають, аніж знають”)…

Дмитра Креміня як поета врятував український південь. Він додав простору його віршам, глибини думкам і космічности відчитання людської долі.

Кремінь, беззаперечно, поєднав у своїй творчости магічну красу Срібної Землі і безмежність українського степу. Таке поєднання , примусове, коли вчорашнього студента відправляють у “південне заслання”, і склало феномен його творчости. Дмитро Кремінь зумів цей життєвий “примус” наповнити ностальгійними деталями рідного ландшафту, поетичними індивідуальними прозріннями і апокаліптичними візіями класичної літератури:

На третій, на останній світовій…

Мільйоннолітній, тисячлітній Вій.
І коло розімкнулось, і нема
тобі рятунку, бідний Брут Хома.
Перед тобою, бідний мій Хомо,
ми – як Хома всесвітній, стоїмо.
Усесвіт зачарований стоїть
перед гіпнозом випозлих страхіть.
Чому ж сльоза у Вія із-під вій,
на третій, на останній світовій?

Євген Баран

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *