Від білої стіни хати пахкає теплом, коли ввечері йдеш втомлено з городу – набралася стіна, вигрілася, як кішка розморена. Так кішка ж у холодок шуснула, а стіна мліла день недвижимо, щоб увечері видихати тепло на людину, на кішку, на коників, що сюрчать безперебійно, навряд чи знаючи: ці дні останні з таким відчайдушним теплом.
Тепло, збиране протягом дня, доходить аж до очитку вже побілілого, до айстр і хризантем, які вже починають бубнявіти, вступаючи у свою пору, доходить аж до молодесенької яблуньки, що була куплена як Пепенка, і цьогоріч рясно вродила, звабливо вигинаючи тонкі гілки з плодами, що явно на Пепенку не схожі – знов обдурили продавці саджанців…
Спорожніли ще на Маковія лелечі гнізда і тим дивніше було побачити у Киїнці пару чорногузів на своєму сідалищі – може, тут довше затримуються, щоб трохи потішити людей, які в окрузі найбільше постраждали від підлої російської натури?
Повзе гудиння гарбузів і квітки ще здуру жовтіють – куди ви цвітите, чи й вам війна памороки забила?! Виноград ще стидливо ховається у листі, яке проте вже стало рудіти від туманів, що, було, напосілися ранками, сіючи фітофтору на помідори і благодать на гриби.
Але й грибників поменшало – мо’ збиратимуть по польщах і німеччинах, бо на позиціях не сильно позбираєш, та й у звільнених торік місцях хтозна які “пелюстки” любителі Пушкіна і браги накидали…
Горіх все виразніше проступає пругкими пипками, як у молодої дівчини, якій любити пора, та й мухи вже кусають, як спасівські, бо ж таки й Спас прийшов, принісши у Чернігів кров, сльози пекучі і злобний шелест битого скла.
Літо. Війна. Ми.
Василь Чепурний
