Їм, нині оспіваним радянсько-українським політв’язням, ба, їжу видавали в «кормушку», кожному зосібна. Даруйте, я там не був, але ще живе Степан Ількович Хмара, який уповідав про те покійному Борису Олійнику, як Левко Лук’яненко в тюрязі отримував ліпшу за них, своїх однодумців, пайку…
Вже мені про те переповів Борис Ілліч…
Я довго стримувався, аби сьому дати розголос. Як-не-як – Л. Лук’яненко! Проте Левко Григорович насолив і особисто мені також, коли свою пасербицю, не рідну доньку від другого шлюбу, втулив у нардепи партії «Батьківщина».
Зараз не пригадую ані її імені, ані прізвища. Та й не важливо. Гірше те, що та, вилуплена з яйця галичанка, 
пробувала вчити мене, тоді заступника головного редактора «Української газети +», як треба любити обібрану до липки неньку. Тьху!
Все це мені знову пригадалося і на сум налаштовує перед новою хмарою зі сходу, перед черговим брязканням зброї і нарізанням кіл путінської бронетехніки побіля наших кордонів. Росія ніяк не може вгамуватися, муляє їй вільна, орієнтована на демократичну Європу, Україна, хочеться їй хоч кусень, але відкраяти нашої території. Схоже, що війна-таки назріває. І, їй-бо, бачу, як пасербиця Левка Лук’янека з хлібом-сіллю зустрічає тих «визволителів»… Бо той, хто звик до ліпшої пайки, забути її вже не може…
Ярослав Орос
