Навіщо метушитися? Для чого
Обстоювати власну правоту,
Хвалить свої діяння і дороги,
Виправдувать мотиви і мету?
Здається, наче просите пощади
В історії, що горда і німа, –
Вона ж однак без вашої поради
Вам вирок винесе сама.
Вона словесні розметає шати,
Каміння лжі прониже, мов бурав,
Ви перед нею будете стояти
Не в тогах слів –
У трусиках зі справ.
(Василь Симоненко. Земне тяжіння. К. 1964)
“Тишу і грім” (1962) і “Вибране” 1966 року я читав у науковій бібліотеці Львівського університету 1981 року. Звідки я почув про Симоненка? Може, все-таки Катерина Кутковець у спецкурсі про сучасну літературу говорила про нього. Але чому тоді я нічого не запам’ятав ні про Симоненка, ні про Тютюнника, який Григір?
Але Василь Симоненко був для мене, сільської дитини, тим свіжим ковтком повітря, якого я неосмислено потребував. Такий простий, відвертий, романтичний і патосний. Мені така поезія імпонувала. Була органічною для мене. Складалося враження, що ці слова є моїми, лише хтось раніше їх виголосив.
Дивне відчуття. Воно і нині не минає, коли беру в руки книжки з віршами Симоненка. Маю раритетне видання “Земного тяжіння” з бібліотеки Миколи Мірошниченка (1947-2009), з яким теж був знайомий і листувався. Враження, що говорю з Миколою про Василя, а той мовчки курить папіросу й іронічно-добродушно споглядає за нами…
Вчора минуло 60 років, як Василь пішов у засвіти. 60 років, як поезія Симоненка витримала усі перешкоди і говорить з тими, хто готовий…
Євген Баран
