«То що ж ми за покоління? Обдурене? Обкрадене? Маніловці? Утопісти? Ні. Більше. Моє покоління — то покоління відступників. Так, так. Ми відступили від народу. Крім куфайки, водки, ура, хто за — одноголосно, хто проти — немає, хто утримався — немає, ми нічого трудящій людині не дали і де — на багатющій землі України»
(з листа Віктора Костюченка до Івана Чендея від 18 травня 1990 р.);
«Мойсеєві скрижалі з заповідями зовсім не винні, що святі заповіді не виконувалися і не дотримувалися […]»
(з листа Івана Чендея до Віктора Костюченка від 11 червня 1990 р.);
«Колись з батьком при одній розмові я пробував захистити наш лад і систему тим, що доводив: у нас все для людини і в Конституції, і в Законах, засадах нашої системи. Батько слухав-слухав, а далі сказав: «План не винен, що не по плану робиться…»;
(з листа Івана Чендея до Віктора Костюченка від 11 червня 1990 р.);
«Божі заповіді не винні, що є і злодії, і вбивці, фальшиві свідки, кумиротворці та ідолопоклонники»
(з листа Івана Чендея до Віктора Костюченка від 25 лютого 1992 р.);
«Переглядаючи своє життя, я дуже критично переглядаю кожен свій крок і проходжу до висновку, що загалом (якщо брати суспільство і я), шкоди я завдав більше, ніж користі. У чому та шкода? У рабському дусі 
людей, у класовому психофізіологічному, ідеологічному, освітньому розшаруванні їх, у тій темряві, яка панує зараз на Україні, у тій брехні, яка з партійних декретів і законів перекочувала у сьогоднішні, так звані демократичні»
(з листа Віктора Костюченка до Івана Чендея від 12 березня 1992 р.).
Сумне листування
(«Листування Івана Чендея». Том 1. Київ. 2021). Сумне констатацією нездійсненного. Ось спілкуються два українських інтелектуали совіцької доби, спілкування на межі розвалу Совіцької імперії, спілкуються чесно, бо довіряють одне одному. Але жоден з українських інтелектуалів тієї пори не вчинив акту публічного вибачення. Жоден.
Так, Леонід Новиченко вибачився публічно за свої помилки. І все. Але Новиченка і його покаяння щасливо забули.
Віктор Костюченко (рік народження 1929 і на липень 2019 року він жив), який очолював видавництво «Веселка» між 1978 і 1989 роками, сказав правду у приватному листуванні. Усі інші промовчали. Так ніби всі були Василями Стусами. Забувають, що Стус був один такий. Навіть син Стуса не є Стусом Василем.
Писати про добу совіцької кастрації душ важко, сливе неможливо без повної сповіді поколінь. Бо моє покоління теж зазнало цієї «кастрації». І багатьох людей з мого покоління просто не можна було допускати до розбудови держави. Але тепер пішло вже три покоління після нас, і всі вони, за незначним винятком, є постсовіцькими, не українськими. Принаймні ті, що у владі. Бо система залишилася совіцька. І людина у цій системі — «гвинтик»…
Євген Баран
