Культура

Ірпінь, 20 років тому…

Це я – вперше в Києві. Рік – 2000. Здається, кінець травня. Нарада молодих літераторів у спілці письменників. Конкурс «Гранослов». Я би туди, звісно, не поїхав, бо маю з дитинства труднощі, пов’язані з «переміною місць» і новими знайомствами. Але Наталка Фурса (на фото праворуч, схожа на Джеймса Бонда) діяла рішуче. Коли я зник із усіх радарів, розчинився в своєму затінському повітрі, Наталка знайшла в записнику номер моєї матері і подзвонила…

– Ніт, я сказала, ти поїдеш! Жінка он дзвонить, пережива за нього, а він тут викупується та на рибалку ходить!

Кілька разів я спробував заперечувати, але потім здався, зрозумів, що нічого не вийде. Мати була надто рішуча… Нарешті, отримавши порцію чергових люлєй од самої Наталки (а вона вміє бути аж ніяк не менш переконливою, ніж була моя мати), я, перехрестившись, рушив у Київ.

І от фото, десь так 7 година ранку, вокзал. Фотографувала Олена Гарань. Жили ми в Ірпені. Я соціалізувався так швидко, що сам собі не йняв віри… Пив пиво, чого раніше ніколи не робив – водку да, пиво нє. Сидів на семінарах у Василя Герасим’юка. Думав: тут усі такі умні, куди я оце приперся…

Якось так пам’ять усе розмила, згадуються тільки деякі слова й деталі. А загалом – якийсь туман…

***
– Хто мучить нас уночі?
– Гроза над порожнім домом.
– А хто забувати вчить?
– Втома.
– А де наш останній схрон?
– За тихою, за водою.
– А чим обірветься сон?
– Війною.
– Навіщо нам та війна?
– Спалити гріхи сторічні…
– А чим рятуватись нам?
– Нічим.
– А де наш колишній час?
– В холодних коханих лицях.
– Що ж досі тримає нас?
– Дрібниці…

Сергій Осока

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.