Це я – вперше в Києві. Рік – 2000. Здається, кінець травня. Нарада молодих літераторів у спілці письменників. Конкурс «Гранослов». Я би туди, звісно, не поїхав, бо маю з дитинства труднощі, пов’язані з «переміною місць» і новими знайомствами. Але Наталка Фурса (на фото праворуч, схожа на Джеймса Бонда) діяла рішуче. Коли я зник із усіх радарів, розчинився в своєму затінському повітрі, Наталка знайшла в записнику номер моєї матері і подзвонила…
«То що ж ми за покоління? Обдурене? Обкрадене? Маніловці? Утопісти? Ні. Більше. Моє покоління — то покоління відступників. Так, так. Ми відступили від народу. Крім куфайки, водки, ура, хто за — одноголосно, хто проти — немає, хто утримався — немає, ми нічого трудящій людині не дали і де — на багатющій землі України»
(з листа Віктора Костюченка до Івана Чендея від 18 травня 1990 р.);
Гулак-Артьомовскій мене зацікавив, коли про нього згадав у своєму спічі Янукович, з якого Ганна Герман намагалася зробити інтелектуала, але він впирався, як міг. У нього відразу виникла асоціація, пов’язана з «Артемівським» ігристим вином… І ось я в музеї автора опери «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського в містечку Городищі Черкаської області.
Літо – час не лише відпочивати, а й пізнавати, відкривати для себе свою рідну землю — Україну. Мала чергову екскурсію вихідного дня — Блакитні озера на Чернігівщині + Музей Софії Русової — педагогині, просвітительки, письменниці, громадської діячки.
