Знаю, що крім мене цієї делікатної теми не торкнеться ніхто, тому пишу, хоч це й нелегко. Але, сподіваюсь, мене зрозуміють правильно… Недавно говорили з однією доброю знайомою. Вона чимало робить для нашого суспільства, а також дуже любить і шанує «золоте покоління» артистів української естради, яке, як вона вважає, зробило величезний внесок у вітчизняну пісенну культуру. Але дивується: раптом це покоління зникло з українського інформаційного простору.
Про причини цього «зникнення» говорити тут не буду — вже писав не раз. Тема цих роздумів дещо інша — ЕЙДЖИЗМ, який у кожній професії сприймається по різному. Хтось, доки він молодий, красивий і 
популярний, намагається про це не думати і брати від життя все, що можна. А дехто навпаки — сприймає зміни в своєму житті як справжню катастрофу, і не може без сліз дивитися в дзеркало, бо не думав, що це також станеться з ним…
Про які зміни йдеться? Давайте за чергою. Я з’явився на світ трохи запізно. Переді мною була когорта людей, буквально на кілька років старших від мене, які досягли свого творчого розквіту у вісімдесяті-дев’яності роки минулого століття. Наше телебачення тоді було значно демократичнішим і відкритішим до української культури, зокрема, до пісенної естради. Артистів того покоління любили щиро і віддано? причому всі — політики і господарники, військові і міліція, робітники й селяни. Держава підтримувала своїх кращих артистів — існувало чимало фестивалів, конкурсів, концертів, культурних заходів, де збиралися повні зали шанувальників, а квитки коштували дуже дешево, або s взагалі для глядачів не коштували нічого…
Прийнято говорити, що ці артисти — діти іншої, соціалістичної епохи. Бо потім стався злам. Розвал старої системи, великої імперської держави, настали нові, жорсткі економічні принципи і умови життя. Це в першу чергу позначилося на українській культурі, яка перетворилася на ринок, а артисти в ній — на товар з різним рівнем капіталізації.
Але головна біда полягала в тому, що цей ринок кимось вирішено було радикально зачистити і оновити… Пізніше в Україні з’явилося вже абсолютно нове покоління артистів, — менш романтичне, але більш активне і прагматичне, добре адаптоване під вимоги безжального і денаціоналізованого шоу-бізнесу. Не можна сказати, що це остаточно вибило з колеї старших колег — вони також призвичаїлись в тій чи іншій мірі, зосередившись хто на сольних проектах, хто на яскравих фестивалях близької їм тематики. Бо життя продовжувалось, фізичний ресурс був ще досить потужним та й у пам’яті людей це «золоте покоління» збереглося дуже добре. Надто вже яскравими і якісними були їхні пісенні хіти, які було важко забути. І все б нічого, якби країна не жила в такому жорсткому режимі, — постійні політичні потрясіння і економічні негаразди дуже швидко стирають з пам’яті навіть якісні спогади…
Тепер знову повертаюся до розмови з моєю знайомою, яка зронила фразу, ніби вони, сорокарічні — останнє покоління українців, які ще зберігають у собі прекрасний спогад про це «золоте покоління», яке сьогодні нараховує хіба що пару десятків імен. Бо інші вже у вічності…
Я знаю практично всіх людей цього «золотого покоління». Не просто знаю, а щиро люблю і знаходжусь із ними в контакті. Бо для когось писав пісні, з кимось ділив сцену і гримерку. Це мої друзі і колеги. Усе це справжні особистості — яскраві і неповторні, які несуть на своїх плечах тягар клятого поняття «ЕЙДЖИЗМ». У чому воно? А в тому, що дуже рідко приходять пропозиції від радіо і телевізійних програм, і ці особистості практично не присутні в українському інфопросторі. А якщо і з’являються, то в якійсь непритаманній для себе ролі.
Люди іноді запитують їх на концертах чи на вулицях: а куди ви пропопали? Ми думали, ви вже давно не співаєте… Ні, вони не нарікають, вони все розуміють своїм розумом. Але не душею. Бо душа не може з цим змиритися, тому що є ще голос, майстерність і бажання, є досвід і уміння… Немає головного — СОЦІАЛЬНОГО ЗАПИТУ!
Проблема в тому, що наше суспільство, до численних своїх вад, хиб додало ще й байдужість до покоління своїх попередників. До тих найближчих і найдорожчих, які ще вчора були вкрай потрібними і важливими для країни. Це принижує і ображає багатьох. Це викликає розгубленість і зневіру. Це породжує відчуття самотності, непотрібності…
Але ж цього не має бути! Бо цього немає в інших культурах! Кілька років тому, в Чехії, я бачив по всій країні біг-борди Карела Гота з інформацією про його великий сольний концерт в найкращому залі Праги. Я бачив на телеекранах Ізраїлю артистів, які вже ледь тримаються на ногах від старості, але їх всеодно чомусь запрошують на шоу, в тому числі до молодих людей. У США я відчув, з якою повагою в інформаційному просторі ставляться до «динозаврів» поп та рок-музики. А подивіться, як люблять в Італії Челентано!
Що ж відбувається з нами? З нашим інформаційним простором? Чому ще за життя багатьох знакових артистів відправляють в забуття? Хоча не всіх. Я пам’ятаю, як свого часу «реанімували» пам’ять про Григорія Чапкіса. І коли його знову почали запрошувати на телебачення, на фестивалі і концерти, кажуть, від розчулення він плакав, як дитина! І саме це подовжило йому фізичне життя і в свої дев’яносто він ще мав сили танцювати і сидіти в численних жюрі!
Але ж це прекрасно, коли серед нас живуть і дев’яносто і дев’ятирічні — це робить країну розумнішою і людянішою, це робить суспільство міцнішим і добрішим, і витривалішим. Можливо, тих, кому здається, що вони сьогодні «вхопили Бога за бороду» і спіймали свій хайп, не цікавить ця проблема, бо у них все добре. Їм байдуже до інших артистів. Так от я пророкую їм ще швидше і ще повініше забуття при житті. Бо що сіємо, те і пожинаємо!
А своїм дорогим колегам хочу сказати лише одне — викиньте геть ваші комплекси і сумніви щодо того, як ви виглядаєте або чим можете бути цікаві нині. Ви завжи будете цікаві своєю НЕПОВТОРНІСТЮ. Будьте впевненішими і активнішими, приймайте всі запрошення на зустрічі і телепрограми, на шоу і всілякі творчі альянси. І якщо ви думаєте, що це вже не потрібно вам, то це неправда! Це потрібно всій нашій країні, аби бути повіноцінною і різнобічною, щоби не втрачати зв’язкок між поколіннями. Щоби зберігати людяність і культуру.
З Різдвом і Новим роком Вас!
Анатолій Матвійчук
