Знаю, що крім мене цієї делікатної теми не торкнеться ніхто, тому пишу, хоч це й нелегко. Але, сподіваюсь, мене зрозуміють правильно… Недавно говорили з однією доброю знайомою. Вона чимало робить для нашого суспільства, а також дуже любить і шанує «золоте покоління» артистів української естради, яке, як вона вважає, зробило величезний внесок у вітчизняну пісенну культуру. Але дивується: раптом це покоління зникло з українського інформаційного простору.
Не знаю, хто сказав оте знамените «чим більше пізнаю людей, тим більше люблю собак». І чи взагалі це хтось казав, чи думка сформувалась, як фольклор, колективно. Не важливо. Я з іншого боку зайти хочу. Мені йдеться про пізнання людей через собак.
Мені здається, що зі свого найпершого роману я знав, якою буде моя подальша доля. Я ніколи ні хвилини не сумнівався, що є піонером нової епохи, і розумів, що в подальшому кожен мій крок будуть роздивлятися із великим інтересом. Тому я вирішив дати наступним поколінням правдивий звіт про мої вчинки і думки. Мені ніколи не доводилося обирати героїв, швидше саме герої обирали мене. Як і багато моїх попередників, я захоплювався сильними людьми, які підкоряли собі обставини та оточуючих. Ця тема захопила мене настільки, що я не міг присвятити себе чомусь іншому. Натхнення може бути настільки ж пристрасним, як і кохання.
Ні протести і підписи на захист скверу імені Чкалова, ні листи до Київради від Спілки письменників, ні історична справедливість, ні імена всесвітньо відомих письменників, які тут мешкали все життя на відміну від львів’янина Ступки, ні логіка, ні совість — НІЧОГО не значать для Кличка і його друга Остапа Ступки.
Щось мені забаглося сказати трохи про товариша і трохи про книжку. Давнього кумпля звати Сергій Сулима, книжка називається — «Сон кельта». Прочитав книжку і згадав про товариша. Ми давно не бачились, хоч живемо обидвоє у Києві. А раніше, майже десять років тому, мешкали довший час у Чернівцях. І там, і тут Сергій Сулима вмів безпомильно, мало не у псовий нюх знайти ресторанчик, кнайпу, генделик, де у швидкому часі ставав настільки своїм, що його зустрічали як тата рідного, готували страви на замовлення за окремим, ним визначеним, меню, і ці громадські заклади завжди вражали якимось особливим стилем, шармом і обов’язково домашнім затишком.
