Зарив я в землю безліч юних днів,
Між ними був один, що дуже жити хтів.
Те місце, де лежать їх мертві голоси,
Я каменем приклав, щоб не розрили пси.
А нині, мов на гріх, бракує того дня –
До нього мчу і мчу, упавши на коня.
(Ярослав Павуляк. Могили на конях. Тернопіль. 1999)
Усі три прижиттєві збірки Ярослава Павуляка (1948-2010), видані в Україні, у мене є: 
“Блудний лебідь”, 1993; “Могили на конях”, 1999; “Дороги додому”, 2009. Дві останні з автографами. Отримав я їх через Петра Сороку.
З Ярославом коротко говорили на травневому святі журналу “Сова” у Тернополі (є колективна знимка). Третю книжку я рецензував, вона номінувалася на Шевченківську премію.
Доля Ярослава Павуляка – доля поета в тоталітарній державі – безталанна. Зі своєї ініціативи поставив у травні 1969-го пам’ятник Шевченку у рідному селі Настасові. З того часу зазнавав переслідувань КҐБ. Двічі виганяли з навчання за “український буржуазний націоналізм”. Але закінчив московський Літературний інститут. Відтак 13 років жив і працював у Чехословаччині, власне в словацькій Братиславі. З 1991 повернувся в Україну й прожив до своєї смерті в Тернополі.
Вірші написані на фольклорній основі і пісенній метафориці. Але глибокі з екзистенційною складовою і національним стрижнем.
Помер якось раптово восени 2010. З Франківська на похорон їздили Корпанюки (Василь і Марія) та Ярослав Довган, приятель по Літінституті. Ще 2016 вийшла поетична книжка Яр.Павуляка, оформлена роботами Івана Марчука (“Сон є сон”).
Євген Баран
