Будь-який великий художник апріорі приречений, до нього як не вчора, то завтра обов’язково хтось та й приє*еться. І цей «хтось» є, як правило — маленький художник. Історія демонструє, що вся біда починається завжди з нього – сіренького, пліснявого художничка. Бо він здавна на наших теренах — «соль землі».
Це він, маленький художник, по святій простоті, візьме якось і «накрапає» донос, і буде розсилати його в різні інстанції, і… конєчно же – нєгодовать! І далі до нього вже підтягнуться решта настільки маленькі художники, що хтось притомний і за художників їх не вважає. Але їх єдиний талант полягає в тому, щоб тулитися один до одного і утворювати колектив. А колектив, як відомо — то страшна сила. Особливо колектив, ображений на життя.
А за колективом вже підуть у «разнос» різні обивателі і просто довбо*оби. І репутація великого художника, як не крути, але буде підмочена. Та так, що перелякані сусідські мамаши будуть ховати від великого художника своїх дітей, коли той буде проходити повз.
А відважні тьоті в темно вишневих шалях і замріяні, але не менш відважні, дяді з охайними бородами, які тихенько сидять в якихось мистецьких інституціях, сто разів подумають чи зв’язуватися їм з великим художником наступного разу. І в результаті коротких мук прийдуть до висновку, що краще, все ж таки, не зв’язуватися! Бо – мало лі шо!
І не важливо, які невинні мотиви на початках рухали «гарячим» розумом маленького художника, цього безкорисного і безстрашного індивіда-інваліда. Бо люди так влаштовані – вони не лишають жодної можливості, аби до когось приї*атись. Не буде великим перебільшенням сказати, що вони зазвичай тільки цього і чекають.
Олекса Манн
