Культура

Має бути роман про Григіра Тютюнника…

… Проминуло кілька годин, а я спромігся аж на два речення роману про Григора Тютюнника, який би хотів написати. Він мав так багато друзів, і ніхто з них не прочув наростання трагедії… Ним захоплювалися жінки, і ніхто з них не вберіг його…

Все, з чим я зіштовхуюся, опинившись віч-на-віч перед життям і смертю Григора, обростає сотнями нових запитань. Часто серед них такі, які не можу оприлюднювати. Вони лише для внутрішнього користування.

Світла і незабутня пам’ять Тобі, Григоре.

Cтепан Процюк

P.S.
Постать Григора Тютюнника, безумовно, варта роману. Він був складною і суперечливою особистістю. Життя його було драматичним, і трагедія була передбачуваною. Чи була можливість запобігти трагедії? Не думаю. Саме тому вона й сталася так зненацька. Але сталася у час, коли Тютюнник підійшов до моменту офіційного визнання його таланту, що засвідчило присудження йому премії, хай і не першорядної.
Мене тоді вразила реакція Григора на присудження йому премії, про яку розповідали ті, з ким він поділився своїми переживаннями: «Там же [на врученні премії] треба буде виступити… А що я їм можу сказати? Ну, що я їм скажу?» (цитата неточна, але суть передає).
Я особисто знав Г. Тютюнника від кінця 60-х і до кінця його життя. Багато спілкувався з ним. Він знав, що я пишу статтю про його переклади з В. Шукшина і, коли стаття була опублікована, сказав мені, що вона була найкраща з усього написаного на той час літературними критиками про нього.
Моїй роботі над тією статтею передував такий епізод. Ще до виходу книжки його перекладів у мене була домовленість з Тютюнником, що він мені дасть один із сигнальних примірників книжки. Вийшло так, що він забув про це, і тому мусив забрати у когось із сусідів подарований їм примірник (судячи з дарчого напису, у нетверезому стані; Тютюнник заклеїв той напис чистим аркушем паперу, на якому написав посвяту мені). Як відомо, наклад тієї книжки розійшовся миттєво, і купити її було неможливо.
Уже після смерті Тютюнника, з нагоди ювілею В. Шукшина редакція журналу «Вітчизна» попросила мене написати статтю, в якій було б дано зіставний аналіз творчості Шукшина і Тютюнника. Треба було написати 20–25 сторінок машинописного тексту і передати в журнал, щоб стаття вийшла до ювілею.
Я так захопився роботою над темою, що накатав півтори сотні сторінок. Відтак у мене постала проблема скоротити рукопис майже у десять разів. Це загальмувало мені роботу, і виконання замовлення «Вітчизни» я зірвав. Не закінчив я роботу і над тим більшим рукописом: інші справи перешкодили роботі над незапланованою працею, яка лежить тепер у моєму архівному фонді в ЦДАМЛМ України.

Володимир Іваненко

***
Колись працювала з однією поеткою, працівницею обласної газети на Поділлі. Гарненька жінка, років тридцяти. Вона призналася, що була коханкою Григора. Досі думаю: правда то чи надумане? Я не надто її знала, щоб щось стверджувати. Проте штрих цей розкриває багато що, коли згадуєш новелу “Три зозулі з поклоном”.
І все-таки, чи має хтось право говорити про інтимне життя письменника? Бо коли читаю про Франка та його стосунки з Ольгою Хорунжинською в декотрих маловідомих, м’яко кажучи, дослідників, сильно обурююсь: схоже на злі плітки. Найкраще написав про Франка Роман Іваничук (“Шрами на скалі”). Так делікатно, з глибоким тактом і розумінням…

Людмила Москалюк

***
Ужась…
Пане Степане, простіть за всьо харошеє, але Ви мені нагадуєте пріснопам’ятного Кашпіровського з його операціями без наркозу по телебаченню, які врешті виявилися фейком…
Але — Бог у поміч!
Хоч творчість все-таки таїнство… Навіть у наш безлично ексгібіціоністський час! Особливо, коли пишеш про великих і вже покійних!!! І це знав і сповідував Григір Тютюнник. А те, що він спочатку усно знайомив ближніх зі своїми новелами, то лиш тому, що тоді йому було не просто друкувати їх, а він хотів бачити реакцію, можливо, душа відчувала свій короткий час на цій землі.
А тепер душа його змушена оборонятися ще й від Процюка!
Свят-свят… Сміх і гріх…

Галина Тарасюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.