У вересні 2015 року на презентації цієї книжки я вперше побачила її автора. Скажу навіть більше — я вперше дізналася про його існування. Бо Олександр Бойченко належить до категорії літераторів, про яких не надто знає широкий загал. Але ті люди, яким все ж пощастило запізнатися з його творчістю, або ще краще і з ним самим, вже ніколи не забудуть цього прізвища.
От і мені пощастило.
На тій презентації я купила всі книжки Бойченка, які тільки були там. Потім я купляла і читала всі книжки автора, які виходили впродовж всіх цих років. Але чомусь саме цю книжку з філософською назвою «Більше/Менше» я таки не прочитала. Підозрюю, що сталося це через те, що перший есей в книжці 
видався мені занадто філософським, а відтак і нуднуватим. І аж ніяк не асоціювався мені з її автором та з його витонченим почуттям гумору.
Але всьому свій час.
І тепер, знаючи Бойченка вже значно краще і ближче, я таки виправила свою помилку і взялася читати цю книжку, яку ще шість років тому видало «Видавництво 21».
Знаєте, таки добре, що я її читала не тоді, а зараз. Бо то просто кайф читати речі, написані з позиції того часу вже зараз, коли минуло стільки років і відбулося стільки різних подій, про які автор ніяк не міг знати. Але, як не дивно, виглядає, наче, як-то кажуть, у воду дивився.
Ні, Бойченко зовсім не пророк і не мольфар карпатський, він просто людина з аналітичним розумом і критичним мисленням. Тому його роздуми і виклади завжди мають пророчі наслідки. Інколи прикро, звичайно, від тих його передбачень, але що поробиш. Мене особисто тішить лише те, що наші з Бойченком думки і позиції збігаються навіть не на сто, а всі двісті відсотків.
«Більше/Менше» — це збірка статей та колонок в інтернет-виданнях, опублікованих 2004–2015-го років. Діапазон тем, які порушує автор, дуже широкий. Та й способи заглиблення в ці теми теж досить різноманітні. Читача можуть злякати (як і колись мене) роздуми про більше і менше зло на прикладі гомерівських Скілли і Харибди, чи філософські копирсання про сенс іронії на прикладі сімейного життя Сократа зі скандальною Ксантипою. Але не бійтеся, це досить навіть цікаво і пізнавально, якщо глибше вдуматись.
Але якщо давні філософи комусь не до снаги, то автор пропонує історичні екскурси та роздуми в інший світ — світ сталінських таборів чи такий же, але з іншого боку, світ нациських концтаборів на прикладах з життя Тадеуша Боровського та Густава Герлінга-Ґрудзінського. Якщо ж ви хочете чогось дуже «нашого», то Бойченко запропонує вам подивитися на Шевченка очима Григорія Грабовича, на Франка очима Ярослава Грицака або на Лесю Українку очима Оксани Забужко.
Є у Бойченка і про сучасних українських письменників. Тут ви знайдете Андруховича і Прохаська, Жадана і Бондаря, Жежеру і Кожелянка. Ці викладки можуть прислужитися вчителям української літератури, хоча Бойченко стверджує, що філологи не ходять на презентації книг. Та з цією думкою я б таки посперечалася.
У книжці знайдете роздуми про елітність і масовість культури та про «простих людей», руками яких і робляться найжахливіші в світі речі. Бо це саме «прості люди» засудили до смерті Сократа, розіп’яли Христа, голосували за Гітлера, Путіна, Януковича (додам ще від себе, бо в 2015-му про це ще не було відомо, «і за Зеленського»). А про те, що Янукович тільки вдає, що веде нас до Європи, а насправді нічого з того не буде і ми мусимо знести його владу, Бойченко написав ще на початку 2013-го.
Є у Бойченка і про наші стосунки з сусідами — Польщею і Росією. У Польщі тоді ще були при владі ліберали, але націоналісти вже піднімали голову. Зате наші націоналісти, псуючи стосунки з польською владою, тим самим допомагали польським українофобам заради антиукраїнської мети порозумітися з «рускім міром». Про той «мір» Бойченко тут багато чого написав і все – святою правдою. І врахуймо, що більшість статей написані ще до початку війни з «братами».
Я знову повторюся, що готова підписатися під кожною думкою автора. Бо як, до прикладу, не погодитися з тезою, що справжня межа України пролягає там, де захлинеться наступ «русского мира» чи про те, що втратити відносно небагато — це трохи кращий варіант, ніж втратити все. Хоча, на жаль, це не надто популярні думки.
Мабуть таки добре, що я прочитала цю книжку майже через шість років після її з’яви. Бо за цей час встигли змінитися і я, і світ. І тепер ми дивимося один на одного зовсім по-іншому. Тоді, у вересні 15-го, Бойченко написав мені на цій книжці «Галині — і більше, і менше». Але тоді він автоматично написав ці слова черговій учасниці презентації. Цікаво, а чого більше чи менше хотів би він побажати мені зараз? Невдовзі матиму змогу спитатись.
Галина Новосад
