«П’юріті» (у перекладі «чистота» і одночасно власне ім’я однієї з головних героїнь) — це перший роман Джонатана Франзена, який я прочитав. Те, що автор один з найвідоміших сучасних американських письменників, який пише на серйозні теми, дійшов висновку з двох причини. Перша. Я про нього чув ще до прочитання цього роману, і в мене є ще одна його книга, яку я досі не читав. І друга причина, більш вагома, Франзена згадують у «Сімпсонах»…
Але нехай ця обставина не вводить в оману. «П’юріті» хоч і можна читати як пригодницький екнш (навіть з елементами детективу), але насправді це серйозна література. Зміст роману не переповідатиму, його окреслено в анотації.
Щодо суті, якщо дуже коротко, то це книжка про більш глибоку правду, про яку знаєш у глибині серця, але згідно з якою абсолютно неможливо жити у суспільстві. Звісно, якщо слідуючи цій правді не бажаєш 
опинитися за його межами. Власне, більшість героїв, попри те, що належать до різних поколінь, народилися у різних країнах, досягли різного становища і впливу на суспільні процеси, все одно проходять цей шлях. Фактично випадаючи за межі усередненої нормальності, яку світ визначає єдино правильною моделлю існування для людських індивідів, забезпечуючи підтримку більшості проти одинаків.
Причому, що важливо, випасти можна не лише на умовне дно суспільства, але й посівши помітне місце у його структурі. Спроби об’єднати (виправити) реальність шляхом відкриття якоїсь уявної правди носіям нормальної більшості часто завершуються трагічно.
Дія роману розгортається переважно у США, Німецькій Демократичній Республіці та Болівії. Хронологічно охоплює чималий часовий проміжок — з 70-тих років ХХ століття фактично до наших днів. Автор працює з психологічними травмами дитинства, які часто визначають подальше існування героїв у дорослому віці, фальшивою реальністю, якою соціалізм (у випадку НДР) або великі корпорації (у випадку США) заміняють дійсність.
Окрема подяка від українських читачів належить Франзену за негативну репліку про Володимира Путіна, як колишнього співробітника німецької таємної поліції Штазі. В одного з ключових героїв роману є особисті причини ненавидіти цю структуру.
Необхідність пристосовуватися, грати за правилами часто вступає у суперечність з внутрішньою, хочеться вірити, чистотою, а не хворобою героїв-соціопатів, зумовленою не свідомим вибором, а психологічними особливостями отриманими від народження чи набутими у процесі зростання/виховання.
Усі ці складні і серйозні теми Франзен, не обговорюючи напряму, успішно ховає за захопливою розповіддю про пошуки (батька, ядерної боєголовки, натхнення, кохання тощо) героїв, за якими не просто цікаво стежити, а часто просто неможливо відірватися.
Дуже важливим висновком, до якого, можливо, автор підводить читача наприкінці: кожен є носієм власної життєвої правди, яка є правильною і переконливою для кожного її носія, незалежно від того, наскільки вона узгоджується із середньостатистичною нормальністю світу. Звісно, до тієї межі, до якої кожен готовий відповідати за свою правду власним життям.
Юрій Чорней
