«Робота міжнародного журналіста основана на розумінні менталітету та політичних відносинах іншої країни. Як мінімум, варто знати її специфіку, адже саме ця спеціалізація вимагає величезної практики та зв’язків. В цій сфері журналістики переважають фахові знання з міжнародних відносин. Існують різні підходи роботи міжнародника, але головним його завданням є пояснення аудиторії своєї держави та закордоном політичних рішень. Але це лише частина того, що повинен знати справжній міжнародний журналіст», – зазначає заступник головного редактора іномовлення та штатний кореспондент Укрінформ у Нью-Йорку Володимир Ільченко.
– Як мінімум, потрібно знати мову, — каже він, — потрібно розбиратися в міжнародній політиці, вміти організовувати свою роботу, адже ніхто тобою не керує. Ти сам повинен собі впоряджати робочий графік, читати новини, слідкувати за ними та відвідувати різні заходи. Але ці всі речі очевидні та банальні, головне – це довіра. Яким би ти розумним, гарним не був, без довіри керівництва тебе ніхто не відправить власкором за кордон. Також важливий диплом, адже це не просто папірець, він дає певні знання.
– Чи обов’язково знати специфіку законодавства та культури країни, куди їдеш працювати?
– По-перше, потрібно загалом розбиратися в міжнародній політиці та знати специфіку країни, до якої їдеш, бо як же потім орієнтуватися? Наприклад, інформаційне агентство Укрінформ має власних кореспондентів по всьому світу. По-друге, кожен із цих кореспондентів, що перебуває в певній країні та орієнтується в політиці держави, є досвідченим фахівцем.
– Ви отримуєте певні розпорядження від керівництва, чи самі вирішуєте, які теми обирати для новин?
– Я штатний кореспондент, тому моя робота складається з кількох напрямів. Звичайно, є генеральні завдання зі «штабу». Наприклад, відбувається якась міжнародна подія, і тебе відправляють висвітлювати певну її частину, адже ти не можеш справитися з усім. Але здебільшого я сам собі планую роботу: висвітлюю події, які стосуються ООН, відстежую новин по всій країні. Зазвичай це політика, внутрішні війни, фінансові, кримінальні та культурні події, а також слідкую за вторинними новинами. Я маю написати щонайменше 80 інформаційних повідомлень на місяць, 1 інтерв’ю, відеосюжет, репортаж, стаття тощо. А також маю висвітлювати життя української діаспори, адже вона тут найбільша у світі.
– Чи є різниця між американськими та українськими стандартами журналістики?
– Стандарти тяжіють до вирівнювання, хоча наші таки відрізняються. Наше мислення побудоване інакше, адже, наприклад, англійська мова змушує мислити по-іншому. У наших новинах ми намагаємось сказати найголовніше, а в американських – тільки вказують, що відбулося та за чиєї участі. Тому коли доводиться використовувати їхні джерела, то підганяємо під наші стандарти. Вони змагаються більше за швидкість, ніж ми, і це правильно, тому що там величезна конкуренція.
– На який термін Вас призначили штатним кореспондентом?
– Власкорів не призначають пожиттєво. Наказ видається кожні два місяці, але якихось обмежень у мене нема, скільки витримаю.
– А що можете розповісти про конкуренцію в Америці?
– Конкуренція — рушій розвитку. Між телеканалами, виданнями та агентствами вона тут зашкалює. Наприклад, якщо якесь видання першим написало новину, то решта видань її використовуючи, зобов’язане вказати першоджерело.
– Ви приїхали до чужої країни зі своїми особливостями, культурою. Як довго адаптувалися до життя в Нью-Йорку, що допомагало та перешкоджало освоїтись?
– Тут все інакше. Америка — не Європа, а Нью-Йорк – взагалі ніби окрема держава. Це таке міграційне місто, порівняно молоде, місто вродливих людей та нарцисів. Побут своєрідний… Адаптація займає приблизно півроку. Якщо людина прожила тут півроку — вона вже адаптована, якщо ж мешкаєш три роки – це вже точка неповернення. Але я в жодному разі не лишатимусь тут стільки часу.
Валерія Канаш,
студентка Інституту журналістики
Київського університету імені Бориса Грінченка
