У 90-х накупили кияни в нашому селі хат. Всі на одному кутку. А куток той був дуже автентичний – усі хати під соломою. Кияни раді старатися – понаставляли тинів, горщиків навішали, мальв насадили. Краса! Як для них. Бо місцеві баби свердлили очима не «оті красоти», а занедбані городи:
– Отож Ганни Середишиної грядка. Та в неї все було виполото – чисто тобі під шнурочок. А ця мантелепа городська одно ходить кругом колодязя з кухлем. Та витягни собі відро – та й пий цілий день!
– Е, нема Ганни… А ми з нею дівували. Отам, коло п’ятихатки повиходимо…
– Га?!
– Дівували, кажу, з Ганною, вийдемо до п’ятихатки… а хлопці регочуться, а ми їм тюкаємо… а вона, кажуть, у Гребінці, в зятевій хаті вчаділа…
– Та хіба?! Вона, казала Надька Сахвонівська, дуже нервичила, та інхваркт! А не ти мелеш – учаділа!
– Га?! Та я вже дурна… люди ляпають – і я ляпаю…
А киянка в капелюшку все ходить із тим кухлем та й ходить, а баби все судять та й судять. Вечорами печуть пиріжки з буряком і калиною. (Ви їли такі? Я – їв). Чистять гарбузи і зносять, зносять, зносять… Тільки вже не до своїх погрібників та клунь, а до якоїсь просторої небесної стодоли, де все застелено смугастими ряднами, де просто в ряд лежить те, чого тут уже ніколи не буде…
Сергій Осока
