Культура

Епічний роман з оманливою назвою

Чула багато захопливих відгуків про цю книжку. Але прочитане перевершило мої очікування. Йдеться про роман «Якоб вирішує любити», що належить перу швейцарського письменника румунського походження Каталінові Доріану Флореску. Книжка вийшла у Видавництві XXI ще 2016-го року в перекладі Юрка Прохаська.

Назва роману спонукала до чогось романтичного та життєстверджуючого. Але назви інколи бувають оманливими. Хоча… Війни і переслідування, голод і хвороби — це тло, на якому розвивається 300-річна історія роду Обертинів.

В 17-му столітті, під час Тридцятилітньої війни в Лотарингії, найманець на ім‘я Каспар, щоб вижити, вбиває цілу швабську родину. Живою залишилася лише Марі. А потім вона народить від вбивці восьмеро дітей. Так починається історія роду Обертинів.

Мине півтора століття і правнук Каспара та Марі — Фредерик Обертин, втікаючи від злиднів і голоду, вирушить шукати кращої долі в далекий Банат. В ті часи велика кількість вихідців з Лотарингії обирала далеку і небезпечну дорогу. Багато їх загинули, так і не діставшись Румунії, де австрійською імператрицею їм було обіцяно сите і заможне життя. Але Обертину таки судилося започаткувати швабську колонію поблизу Тімішоари. Так виникло село Грозенау, в якому 1926-року народився Якоб Обертин — головний герой нашого роману.

Його родина теж була нетиповою. Мати Ельза сімнадцятирічною поїхала на заробітки в далеку Америку, щоб убезпечити родину від злиднів. Вона повернулася, скупила всі навколишні землі, але щастя в родині від цього не додалося. Її дивне заміжжя з чоловіком, який чимось нагадав мені того лотаринзького Каспара, нічого радісного не додало в її життя. Вона відвінувала йому все багатство Обертинів і на додачу ще й знамените прізвище. Натомість отримала сина Якоба, якому так і не змогла дати справжньої щирої материнської любові. Бо чомусь на шальках її душевних ваг завжди переважував чоловік.

Доля Якоба була складною від самого народження. Непрості стосунки з батьком, відстороненість матері, все це неабияк відбилися на його житті. Єдиною світлою плямою на життєвому небосхилі Якоба був дід. А ще циганка Раміна, яка колись спричинилася до його народження.

Якобу виповнилося тринадцять, коли почалася війна. Спочатку вона була чимось далеким і незрозумілим. Та з кожним роком, наче невидиме чудовисько, отруювала життя та поглинала нові жертви. Але найгірше почалося вже при її кінці, з приходом на румунські землі комуністичного режиму. Бо що доброго могло чекати румунських швабів після капітуляції Німеччини. Для всіх вони були просто німцями, а отже ворогами. Вся ця трагічна історія ХХ-го століття наче поставила печатку на долі Якоба.

Ця епічна сага про Обертинів спонукала мене до глибоких роздумів. Я постійно вишуковувала паралелі з долею свого народу, якісь родинні збіги. Бо ж історичні процеси, що відбувалися в Європі впродовж останніх сторіч, безперечно, закарбувались на життєвій історії кожної родини. Війни, а відтак і зміни меж імперій, що панували в тодішньому світі, змушували людей мігрувати, переселятися на нові землі. І вже тепер достеменно ніхто й не знає звідки походить коріння його роду. І здається мені, що прізвище мого діда — Клюфас, що взяв собі за дружину дівчину з роду Ківер, спонукає думати, що роди їхні походять із зовсім інших місць, ніж українське село поблизу Радимна. Недаремно в українському фольклорі незліченна кількість пісень, де згадується Дунай, який географічно не такий вже і близький до наших теренів.

Інша, і вже значно чіткіша, паралель проглядається в середині ХХ-го століття. Мій батько практично ровесник Якоба Обертина. Обидва вони народилися на землях, що були уламками Австро-угорської імперії. Період їхнього дорослішання припав якраз на час Світової війни. Обидва ледь не загинули, коли фронт повернувся назад, принісши з собою комуністичний терор. Тож історія, описана в романі, пройшла через мою душу і серце. Думаю, не одна я, читаючи, змогла проводити такі паралелі.

Стільки болю, смутку та жорстокості, які містить історія, описана Доріаном Флореску, наводить на думку, що світ, в якому ми зараз живемо — просто ідеальний в порівнянні з світом попередніх поколінь. Ми не журимося куском хліба чи дахом над головою, а, найголовніше, не перебуваємо в постійному страху бути ув’язненими чи вбитими.

Я читала роман, періодично заглядаючи до Google. Вишукувала, де ж вона є, та Лотарингія, яким боком пов’язана з німцями, якими межами окреслюється румунський Банат. А ще згадувала нашу подорож до Регенсбурга і той знаменитий міст, за яким починалася довга і небезпечна подорож вниз по Дунаю Фредерика Обертина до своєї нової батьківщини.

Що ж до літературної вартості роману — то він просто досконалий. Я навіть не можу пояснити чим саме так приваблює і захоплює цей текст. Можливо, величезна заслуга в цьому перекладача? Бо завдяки йому, текст вийшов насиченим, колоритним, приємним для сприйняття. Лексика, якою послуговується Юрко Прохасько, аж «пахне» чимось рідним і близьким та ще раз нагадує, що ми походимо з тієї ж «бабці Австрії», що й герої роману Флореску.

Сам автор теж розділив долю європейських переселенців, хоча й пізнішим періодом історії. Він народився в Тімішоарі, але згодом емігрував до Швейцарії. Можливо саме тому йому вдалося так досконало передати цю історію.

Весь роман «Якоб вирішує любити» просякнутий болем, горем, зрадою і смертю. Любові тут, ой, як мало. Хоча любов — то така невидима субстанція, як і повітря. Її наче нема, але вона таки присутня. Бо якби не було любові, то навряд чи зміг би рід Обертинів, як і мільйони інших, вижити впродовж тих страшних лихоліть.

Галина Новосад,
на світлині: знаменитий Регенсбурзький міст

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.