Чула багато захопливих відгуків про цю книжку. Але прочитане перевершило мої очікування. Йдеться про роман «Якоб вирішує любити», що належить перу швейцарського письменника румунського походження Каталінові Доріану Флореску. Книжка вийшла у Видавництві XXI ще 2016-го року в перекладі Юрка Прохаська.
Назва роману спонукала до чогось романтичного та життєстверджуючого. Але назви інколи бувають оманливими. Хоча… Війни і переслідування, голод і хвороби — це тло, на якому розвивається 300-річна історія роду Обертинів.
В 17-му столітті, під час Тридцятилітньої війни в Лотарингії, найманець на ім‘я Каспар, щоб вижити, вбиває цілу швабську родину. Живою залишилася лише Марі. А потім вона народить від вбивці восьмеро дітей. Так починається історія роду Обертинів.
Мине півтора століття і правнук Каспара та Марі — Фредерик Обертин, втікаючи від злиднів і голоду, вирушить шукати кращої долі в далекий Банат. В ті часи велика кількість вихідців з Лотарингії обирала далеку і небезпечну дорогу. Багато їх загинули, так і не діставшись Румунії, де австрійською імператрицею їм було обіцяно сите і заможне життя. Але Обертину таки судилося започаткувати швабську колонію поблизу Тімішоари. Так виникло село Грозенау, в якому 1926-року народився Якоб Обертин — головний герой нашого роману.
Його родина теж була нетиповою. Мати Ельза сімнадцятирічною поїхала на заробітки в далеку Америку, щоб убезпечити родину від злиднів. Вона повернулася, скупила всі навколишні землі, але щастя в родині від цього не додалося. Її дивне заміжжя з чоловіком, який чимось нагадав мені того лотаринзького Каспара, нічого радісного не додало в її життя. Вона відвінувала йому все багатство Обертинів і на додачу ще й знамените прізвище. Натомість отримала сина Якоба, якому так і не змогла дати справжньої щирої материнської любові. Бо чомусь на шальках її душевних ваг завжди переважував чоловік.
Доля Якоба була складною від самого народження. Непрості стосунки з батьком, відстороненість матері, все це неабияк відбилися на його житті. Єдиною світлою плямою на життєвому небосхилі Якоба був дід. А ще циганка Раміна, яка колись спричинилася до його народження.
Якобу виповнилося тринадцять, коли почалася війна. Спочатку вона була чимось далеким і незрозумілим. Та з кожним роком, наче невидиме чудовисько, отруювала життя та поглинала нові жертви. Але найгірше почалося вже при її кінці, з приходом на румунські землі комуністичного режиму. Бо що доброго могло чекати румунських швабів після капітуляції Німеччини. Для всіх вони були просто німцями, а отже ворогами. Вся ця трагічна історія ХХ-го століття наче поставила печатку на долі Якоба.
Ця епічна сага про Обертинів спонукала мене до глибоких роздумів. Я постійно вишуковувала паралелі з долею свого народу, якісь родинні збіги. Бо ж історичні процеси, що відбувалися в Європі впродовж останніх сторіч, безперечно, закарбувались на життєвій історії кожної родини. Війни, а відтак і зміни меж імперій, що панували в тодішньому світі, змушували людей мігрувати, переселятися на нові землі. І вже тепер достеменно ніхто й не знає звідки походить коріння його роду. І здається мені, що прізвище мого діда — Клюфас, що взяв собі за дружину дівчину з роду Ківер, спонукає думати, що роди їхні походять із зовсім інших місць, ніж українське село поблизу Радимна. Недаремно в українському фольклорі незліченна кількість пісень, де згадується Дунай, який географічно не такий вже і близький до наших теренів.
Інша, і вже значно чіткіша, паралель проглядається в середині ХХ-го століття. Мій батько практично ровесник Якоба Обертина. Обидва вони народилися на землях, що були уламками Австро-угорської імперії. Період їхнього дорослішання припав якраз на час Світової війни. Обидва ледь не загинули, коли фронт повернувся назад, принісши з собою комуністичний терор. Тож історія, описана в романі, пройшла через мою душу і серце. Думаю, не одна я, читаючи, змогла проводити такі паралелі.
Стільки болю, смутку та жорстокості, які містить історія, описана Доріаном Флореску, наводить на думку, що світ, в якому ми зараз живемо — просто ідеальний в порівнянні з світом попередніх поколінь. Ми не журимося куском хліба чи дахом над головою, а, найголовніше, не перебуваємо в постійному страху бути ув’язненими чи вбитими.
Я читала роман, періодично заглядаючи до Google. Вишукувала, де ж вона є, та Лотарингія, яким боком пов’язана з німцями, якими межами окреслюється румунський Банат. А ще згадувала нашу подорож до Регенсбурга і той знаменитий міст, за яким починалася довга і небезпечна подорож вниз по Дунаю Фредерика Обертина до своєї нової батьківщини.
Що ж до літературної вартості роману — то він просто досконалий. Я навіть не можу пояснити чим саме так приваблює і захоплює цей текст. Можливо, величезна заслуга в цьому перекладача? Бо завдяки йому, текст вийшов насиченим, колоритним, приємним для сприйняття. Лексика, якою послуговується Юрко Прохасько, аж «пахне» чимось рідним і близьким та ще раз нагадує, що ми походимо з тієї ж «бабці Австрії», що й герої роману Флореску.
Сам автор теж розділив долю європейських переселенців, хоча й пізнішим періодом історії. Він народився в Тімішоарі, але згодом емігрував до Швейцарії. Можливо саме тому йому вдалося так досконало передати цю історію.
Весь роман «Якоб вирішує любити» просякнутий болем, горем, зрадою і смертю. Любові тут, ой, як мало. Хоча любов — то така невидима субстанція, як і повітря. Її наче нема, але вона таки присутня. Бо якби не було любові, то навряд чи зміг би рід Обертинів, як і мільйони інших, вижити впродовж тих страшних лихоліть.
Галина Новосад,
на світлині: знаменитий Регенсбурзький міст
