Мій батько народився у Херсоні,
Де хвилі Борисфена сиві й сонні
Від пристаней прадавніх тихо плинуть
І мовлять крізь віки: «Це Україна».
Ось тут, де гомонять гінкі проспекти,
Гадав колись мій прадід-архітектор:
Як досвід свій, набутий над Невою,
Полишить над рікою степовою.
Десь два роки тому, перебуваючи у Чернівцях і маючи годинку-другу вільного часу, ми вирішили піти у будинок-музей Ольги Кобилянської. Трохи поблукавши лабіринтами тихих, майже сільських, вуличок знайшли той будинок, в якому письменниця прожила від 1929 року аж до самої смерті. Я дуже люблю музеї-садиби, місця, які зберігають дух людей, що жили у них, тому неодмінно хотіла там побувати.
Тим людям, котрі у питанні Булгакова вирішили постояти над битвою. Ті, хто про віллу Зеленського почали писати, бо це, буцім, важливіше за Булгакова. Питання Булгакова і його музею — основоположне. Дехто нині крокодилячі сльози проливає над азовцями. Справедливість — питання трансцендентне. Не буде ніякої справедливості з азовцями, якщо не буде справедливості із Булгаковим.
