Я працював учителем української мови і літератури в Криму 1984-1987 роках. Ситуація з мовою і тоді «зашкалювала». Університети, подаючи нормативні курси (їхнє читання зажало від професійного рівня, педагогічного таланту і харизми викладача), ніколи не давали практичних рекомендацій по регіонах. І випускники були кинуті “під танк” мовної специфіки регіонів.
Не всі вижили. Я вижив, великою кров’ю, а відтак перехід на роботу в університет врятував мене від крайнощів (молодий, гарячий, мав постійні конфлікти з учнями 6-8 класів; старші класи були зарезервовані за однією яворівською жидівкою, яка все життя пропрацювала в Криму, а закінчила свої дні чи то в Німеччині, чи то в Ізраїлі).
Ситуація з викладанням мови не змінилася, лише погіршилися умови і обставини. Не кажу за безвідповідальні дії державних інституцій: вони приймають норми законів, і самі їх здебільшого ігнорують.
Практичного скерування навчання так і нема, вже й не буде. Методи ж вульгарної поведінки і грубості з боку викладача завжди закінчувалися конфліктом, де переможцем виходили студенти.
Нинішня ситуація із Фаріон лише підтверджує правило. Політична складова інформування конфлікту очевидна. Ситуація вигідна багатьом. Правда ж триєдина: Бог, Україна, рідна мова.
І завершуючи, що би не говорили, мій висновок простий: Фаріон повинна бути!
Євген Баран
