Є особливий рід шанувальників, яких дуже шаную. Вони не прочитали жодного мого рядка, але мають мене за доброго письменника. До них належить і старий Федорцьо. Сидимо під дубом на моїй сільській садибі, потягуємо грушевий квас.
«Три роки пишу книгу “Прочанин” і ніяк не допишу», – звіряюся Федорцеві.
«Я тебе розумію. Сам три роки збираюся вставити зуби і ніяк не зберуся. Либонь, перекрию за ті гроші хлів. А зуби почекають».
«Зуби почекають, – згоджуюся я. – Яка тепер закуска…»
«І не кажи. Дав Бог хлібець – дасть і зубець. Але ти, сусідо, повіш мені інше: це правда, що читання подовжує життя? Онука в школі чула».
«Правда. Хочеш жити п’ять тисяч років – читай книжки».
«Це ти сам вирахував?»
«Ні, це сказав Еко».
«Той, що в кінці базару продає помаранчі?»
«Ні, той, що сам писав книжки. Умберто Еко».
«І що, він дописував їх до кінця?»
«Ще й як дописував. Не те що я…»
«А сам книжки читав?»
«Читав. Помер недавно».
«Скільки мав років?»
«Вісімдесят чотири».
«Значить, мало читав чоловік. Як і я. Але я ще маю час».
«І я маю час дописати свого “Прочанина”.
«Куди поспішати, – протяжно мовить Федорцьо. – Он апостоли написали тільки одну книгу – Біблію. І ото скільки їх писало. А ти сам мучиш папір…»
Я мовчки згоджуюся. Ми нікуди не квапимося. Смакуємо собі питво, що пахне грушами. П’ємо пахіття саду. П’ємо спокій. П’ємо радість тиші вечірньої часини, яку не передати ніякими книгами.
Мирослав Дочинець
