Так багато людей всерйоз апелюють і обурюються тезою про «хлопці прийдуть, порядок наведуть», але я щось так і не бачив жодної притомної людини, яка б таке стверджувала чи розраховувала на такий розвиток подій. Частіше це ботоподібні персонажі з прапорцями і вазонами на аватарках, які одинаково легко дискутують про візит Байдена і львівську скульптуру.
До цієї когорти ще додаються інші люди, котрі комунікуючи про якусь соціальну українську проблему, з якою вони зустрілися в житті, додають — «хіба за це воюють хлопці?».
Хлопці воюють лише за результат на полі бою, цієї задачі для них більше, аніж вони можуть стягнути. Абсолютно ідіотсько від них очікувати чогось іншого і ідіотсько всерйоз сприймати такі очікування. Це навіть шкідливо, бо нав’язує непотрібну напругу там, де напруги вистачає і без того. Як і взагалі ідіотсько, до речі, визначати комусь цілі і мету, за які він повинен воювати. Це навіть аморально, я б сказав.
«Дякую ЗСУ, що я можу пити свою каву зранку». Пиздець якийсь. Я відчуваю пекучий сором і чорну пригніченість, що безповоротно гинуть люди щодня, яким по-нормальному має бути похер на мене і на мою каву. Вони повинні жити своїми життями і переслідувати свої цілі і життєві стратегії.
Варто розуміти, що будь-яка війна, безвідносно того наступальна агресорська вона чи священна оборонна — катастрофа для країни. Я щось не пригадую у 20-му сторіччі жодну країну, яка після війни стала жити краще, аніж до. Неважливо, програла вона чи перемогла за результатами. Навпаки, це чорні роки відбудови і відновлення потенціалу людського і економічного.
Війна — це важке ДТП для цілої країни. Хіба жертва ДТП, лежачи в лікарні під крапельницями і в гіпсі, розмірковує про те, що стане кращою після того як одужає і не за те вона тут лежить в гіпсі вже третій тиждень, щоб знову вертатись на малу зарплату в найману квартиру, як було до аварії?
Ні! Вершиною її мрій в такій ситуації є думка про те, що було б офігєзно відновитись хоча б до такого стану, як був. Зламані кістки нашої країни зростатимуться ще дуже довго, бо декотрі розроблені дуже сильно. І це при тому, що наше ДТП ще зовсім не завершилось, ми все ще в автівці перевертаємось по посадці.
Попри наше унікальне мистецтво закидати щоденну трагедію десятками мемів, реальність зовсім не така весела. І навіть щоб стати такою ж слабкою інфантильною країною з небагатою економікою, якою була Україна у 2021-му році — то ще доведеться постаратись. Про яке покращення і зміни під час війни можна всерйоз говорити? На підставі чого?
Правда в тому, що декілька мільйонів українців уже вступили в НАТО та ЄС і убезпечили себе від скаженої росії. Це навіть не кажучи про якісь персональні побутово-соціальні покращення життя, котрі теж важливі. Що повинно їх змотивувати повернутись назад на три поверхи нижче? Якщо сорок мільйонів громадян не могли давати раду шестистам тисячам квадратних кілометрів території України, то як це зможуть зробити тридцять мільйонів?
Ок, біженці. А як змотивувати повернутись з того світу десятки тисяч убитих молодих, талановитих і активних людей? Існує така програма уряду? Оці всі наші проміжні аналізи, суперечки і прогнозування — радше компульсія на фоні стресу, аніж якась практична дія з хоч якимось мінімальним сенсом.
За цей рік ми вже обговорили і списали мільйони друкованих знаків із сотнями тем, які просто зникли, бо наступний день їх просто перекреслював. І якби ми їх не обговорювали взагалі — то станом на зараз нічого б не змінилось. Три чверті срачів і “гарячих” тем — просто пустоцвіти, які ніколи не зав’язуються у плоди. Їх задача – цвісти день-два, аби наші мозки могли бджолами зариватись у їх густі пелюстки і гудіти, відволікаючись від реальності.
Саме тому говорити про щось хочеться все менше і менше.
Володимир Гевко
