Десь у парку у Стрию
Файная статуя
Побула я феміністкой
До першого х*я (народний фольклор)
А тепер розлого поясню власну позицію щодо сучасних (західних) форм фемінізму. Насправді смішних і штучно культивованих в країні, де умовна Антоніна Іванівна з Золотоноші (кремезна як статуя зі стрийського парку роботи Корчового) називає умовну Станіславу Лесіївну «х*ньой с зєльонимі волосамі». Дарма, що обидві, лишень, протилежні полюси явища ім’я якому український матріархат.
В 20-му столітті по наших територіях прокотилися 4 війни. Дві світові, дві національно-визвольні. Мільйони войовничих пасіонарних чоловіків загинули. Їхні функції перебирали на себе жінки. В українській родині головною майже завжди була ВОНА – мати-берегиня – основа усіх соціальних інституцій. Батько – лишень номінальний голова. Почесний президент. Якого можуть забрати на війну, вбити бандити, звільнити з роботи… Він може піти кудись вдалечінь за мрією, забухати від тоски (бо дружина з дітьми вигризають мозок), вчинити самогубство, раптово померти від інфаркту-інсульту.
Чоловіків в Україні шанують виключно в гробу. Бо живий чоловік – категорія небезпечна та тимчасова. Козак Мамай. Повіявся і шукай вітра в полі. В той час як жінка – категорія вічна. Стабільна константа. Митці її оспівують, фіксують, надихаються. Скільки ви чули пісень про тата чи дідуся? А про маму? Навіть українське воїнство молилося і молиться Божій Матері. Так отож…
В моїй колекції понад 1500 (півтори тисячі) народних картин 30-60 років минулого століття. І знаєте який сюжет найпопулярніший? «Ховайся Петре з Наталкою, йде мати з качалкою». Українська фолк-опера “Запорожець за Дунаєм” містить купу сцен з возвеличенням жіночої агресії та булінгу істот чоловічої статі. Цей спосіб поведінки Одарки (головної героїні опери) як єдиновірний перебрали на себе мільйони українських жінок. І це вже я не кажу про сімейний канон “Кайдашевої сім”ї” за мотивами якої знято геніальний серіал.
Жінки гучні, галасливі, скандальні… В той час як українські чоловіки здебільшого самітники-мовчуни. Справжні козаки-характерники. Ну буває, що пере*буть когось з безпорадної люті через знецінення та фізичну агресію з боку матріархальної більшості. Та жити таким недовго. Середня тривалість життя чоловіків в Україні на 15 років менша від жіночої. А у воєнні часи і уявити страшно…
Нема в світі більш фемінізованої країни ніж наша. Пересічний чоловік в Україні – розходний матеріал. Сировинний придаток до самки. Героїчна, але безправна, мовчазна істота, приречена на моральне та фізичне знищення. Ось чому я відверто сміюся і надсміхаюся над західними зразками фемінізму, що паразитують на грантовій підтримці лівацьких фондів, підживлюючи інформаційне тло, буцім Україна – дикунська, варварська теріторія зачуханих патріархалів. Створюють міфи списані з феміністичних методичок про якісь там сексуальні домагання на робочому місці і нерівність у зарплатах.
Ви давно були в офісах найбільш хлібних контор? Банків, рекламних агенцій, телекомпаній, великих корпорацій, де переважну більшість персоналу складає високооплачуваний жіночий контингнет? Бо жінки структуровані, відповідальні, закладаються на довгу перспективу… Для роботодавців вони – пріоритет. А як з’явиться в офісі симпатичний мужчінка, то ще невідомо хто до кого сексуально домагається.
В Українській Армії теж служать жінки. Справжні героїні! Але вони складають лишень 3% відсотки від загальної кількості особового складу. Адже популістський фемінізм завжди закінчується на питанні гендерної рівності чоловіків і жінок у праві копати окопи. Добре, що я – вільний митець, ніколи не брав і не залежав від жодних грантів, тому можу піднімати цю табуйвану тему, бо 90% українських митців та журналістів фінансово та інформаційно залежать від західних грантових інституцій. І це нормально. Так завжди було. Митці та журналісти теж люди. Їм треба за щось жити, платити комуналку, купувати бухло і нові труси. А ше дуже хочеться в Париж чи принаймні до Вроцлава на семінар з гендерної рівності. Та й канцел-культура в лівацьких колах діє на відмінно. Спробуй-но публічно висловити сумнів в тому, що пропаганда анального сексу не найвище досягнення західної цивілізації і ти – фантом. Тебе нема. Тебе скасували. Забанили на всіх рівнях. Той, хто пише на веселкових знаменах гасла любові і толерантності всіх до всіх, насправді люто не толерує нічого окрім власного тоталітаризму.
Мені 55 років. Я ріс в СРСР. А тому не люблю ходити строєм і збиватися в зграї. Я не люблю комсомол у будь-яких його проявах, бо за природою правий консерватор. Крайній індивідуаліст. Трошки сексист, трошки ейджист і можливо, навіть, трошки расист, бо люблю кантрі-музику, ціную класичну культуру, шаную римське право і вапще вважаю, що сучасну цивілізацію разом з антибіотиками, кока-колою та Барбі створили люди європеоїдної раси. Але найбільший мій гріх перед сучасною цивілізацією в тому що я – білий гетеросексуальний чоловік християнського віросповідання.
Я не прошу мене любити. Прошу бути хоча б толерантним до мене. Та де там! З одного боку моєї смерті в інформаційному та мистецькому просторі прагнуть зєлєноволосиє Станіслави Лесіївни. З іншого – колективна Антоніна Іванівна з Золотоноші кричить “чому не в окопах”? Полчища інстасамок, та багінь з надутимі губкамі волають “мужчіна всєм должєн”. Батьківщина мати з печерських пагорбів сталевим поглядом зазирає в душу, мовляв: чи готовий ти померти за мене? Куди не глянь – усюди смерть та х*ня. Або як казав Той: “Только всунул і ужє всєм должєн”.
Я не жаліюся. Просто змальовую реальність в якій перебуває пересічний український чоловік, за права якого нема кому вступитися, окрім мене та ще декількох “маргінальних збоченців-мізогінів”. Бо єдине неподільне право, яким наділяє чоловіка сучасте жіноцтво – це право вмерти за сучасте жіноцтво.
То ж хоча б перед обличчям смерті дозвольте сказати правду: В КРАЇНІ ЛАТЕНТНОГО МАТРІАРХАТУ ФЕМІНІЗМ ЗАХІДНОГО ШТИБУ ВИГЛЯДАЄ СМІШНО. Як підробна сумочка Луї Віттон в руках у графіні троєщинської, що мріє вийти заміж за заможного польського олігарха-сантєхніка. А тепер, дівчата – фас!
П.С.
Текст узгоджено з коханою дружиною Єлизаветою.
Антін Мухарський
