Здибаюся з собою сам на сам
Посеред велелюдного базару,
Щоб дати простір білим парусам
Зі снів моїх, зі споминів і марень.
А білі сни – від білої стіни,
Білішої сьогодні, ніж учора,
І Ненаситцем вже пливуть човни,
Кармеля гострий напливає човен.
Ось поруч він – весло мені, весло:
Поставлю білий парус – і готово!
А те весло – було чи не було?
Було чи не було у мене слово?!
(Микола Ільницький. Вересне відлуння. К. 2011)
Днями літературну премію ім. Романа Гамади за переклад українською мовою індійської пам’ятки БГАҐАВАДҐІТА отримав 88-річний Микола Ільницький. Мікелянджелівська повнота таланту.
Ільницький відомий, насамперед, як перфектний літературознавець, дослідник творчости Михайла Яцкова, Богдана-Ігоря Антонича; літературний критик (перший нарис «Барви і тони поетичного слова» вийшов ще 1967). Але дебютував він як поет (Земні артерії. 1965).
Ільницький був першим опонентом моєї дисертації з історичної прози (1989 у Ільницького вийшла книжка «Людина в історії»). І пригадую, коли після захисту 23 листопада 1994 прийшов йому подякувати, принісши пляшку коньяку (були часи, скажу я вам!), Микола Миколайович 
спочатку відмовився (я захищався без наукового керівника, Ростислава Міщука вбили весною 1994), а потім розсміявся і сказав: «Нехай буде спадкоємність. Я своєму керівнику віддячив пляшкою коньяку, то нехай так буде».
За Ільницьким — глибока школа і традиція. Це може здатися дивним, бо закінчив Ільницький російську філологію Дрогобицького педінституту в середині 50-х, хоча ніколи не працював у школі: журналістська робота, відтак журнал «Жовтень» (з 1990 «Дзвін») і наукова праця.
Поет він традиційний, але сумлінний і уважний до слова і зі словом. У нього професійний слух, і він ніколи не фальшивить, у жодному літературному роді і жанрі.
Днями сказав мені знайомий, що Ільницький тому й шанований, що дожив до старечих літ. Більшої дурні я не чув. Ільницький у всі часи був барометром справжности, таким собі філологічним знаком якости, і персональної шляхетности. Тому серед своїх літературних учителів з вдячністю називаю і Миколу Ільницького.
Євген Баран
